Тарзан легко зняв величезне хутро, бо навчився робити це на дрібніших тваринах. Закінчивши роботу, він почепив свій трофей на гілку високого дерева і, згорнувшись якнайзручніше у розгалуженні цього самого дерева, поринув у сон, глибокий і без сновидінь.
Втомлений і обважнілий від їжі, Тарзан проспав ціле сонячне коло, прокинувшись лише десь опівдні другого дня. Він негайно спустився до туші Сабор і розлютився, коли побачив лише кістки, що їх дощенту обгризли інші голодні мешканці джунглів.
Через півгодини неквапної дороги він побачив молодого оленя, і перш ніж той відчув близьку присутність ворога, стріла вп’ялася йому в шию.
Отрута подіяла так швидко, що олень, ледве зробивши десяток стрибків, з розгону впав мертвий у кущі. Тарзан знову добре наївся, але не став спати. Він поквапився туди, де залишив своє плем’я, і, знайшовши його, з гордістю показав шкуру левиці Сабор.
— Дивіться, мавпи Керчака! — закричав він. — Подивіться на діло рук Тарзана, могутнього вбивці! Хто з вас будь-коли вбив хоч одного із племені Нуми? Тарзан наймогутніший серед вас, тому що Тарзан не мавпа, Тарзан…
Але тут він замовк, у мові антропоїдів не було слова для позначення людини, а як воно вимовляється англійською, Тарзан давно забув.
Плем’я зібралося подивитися на трофей Тарзана і послухати його промову.
Лише Керчак стояв осторонь, сповнений ненависті й люті.
Нарешті щось прорвалось у маленькому лютому мозку антропоїда. Зі страшним ревінням величезний звір кинувся на натовп.
Кусаючись і працюючи своїми руками, він перебив і перекалічив близько десятка мавп, перш ніж решта встигли врятуватися на верхів’ях дерев.
Бризкаючи слиною та верещачи від несамовитої люті, Керчак шукав предмет своєї ненависті і нарешті побачив, що той сидить неподалік, на низькій гілці.
— Іди сюди, Тарзане, славетний вбивцю! — закричав Керчак. — Іди сюди і спробуй-но зубів найславетнішого! Де це бачено, щоб могутні бійці тікали на дерева з першою ознакою небезпеки? — І Керчак видав зливу лайок своєї породи.
Тарзан спокійно зістрибнув додолу.
Зачаївши подих, плем’я дивилося, як Керчак з ревінням накинувся на жалюгідну, порівняно з ним, постать.
На своїх коротких ногах Керчак сягав понад два метри. Його велетенські плечі здіймалися і кругліли могутніми м’язами. Потилична частина його короткої шиї здавалася суцільною масою залізних м’язів, які випиналися біля основи черепа так, що голова була схожа на невелику кулю, що виступала з гори м’яса.
Закопилені губи оголили його величезні бойові ікла, а маленькі, злі, налиті кров’ю очі палали моторошним вогнем шаленства.
Очікуючи на нього, стояв Тарзан — також чудова м’язиста тварина, але його чималий зріст та величні опуклі м’язи справляли жалюгідне враження поруч із Керчаком.
Лук і стріли лежали осторонь, там, де він їх поклав, показуючи шкуру Сабор мавпам. Він був озброєний лише мисливським ножем та чудовим розумом для подолання лютої міці свого ворога.
Коли супротивник накинувся на нього, молодий Грейсток вихопив із піхов свого довгого ножа і з зустрічним ревінням, не менш моторошним та кровостудним, аніж ревіння звіра, що був перед ним, метнувся назустріч напасникові. Він був надто хитрий, щоб дати цим довгим волохатим рукам схопити себе. І у ту мить, коли тіла ворогів повинні були зіштовхнутися, Тарзан схопив свого супротивника за зап’ястя і, легко відстрибнувши вбік, встромив ніж по руків’я у тіло Керчака трохи нижче серця.
Перш ніж Тарзан устиг висмикнути ножа, Керчак, зробивши блискавичний стрибок, спробував схопити напасника своїми страшними лапами і вирвав руків’я із затиску Тарзана. Керчак спрямував у голову хлопця страшний удар долонею, який, коли б досяг мети, поза сумнівом провалив би Тарзанові череп. Але людина виявилася спритніша за мавпу і, прихилившись, сама завдала Керчакові жахливого удару в сонячне сплетіння.
Керчак захитався через смертельну рану під серцем, він ледве не втратив свідомість, але все ж зібрав останні сили — на єдину мить, достатню, щоб вивільнити свою руку з Тарзанової і зчепитися обіруч із спритним суперником у страшному клубкові.
Міцно притиснувши до себе Тарзана, Керчак силкувався вхопити зубами його горло і тиснув жилавими пальцями шию супротивника, не даючи жадібним іклам уп’ястися в його гладеньку смагляву шкіру.
Так вони боролись. Один намагався перекусити шию супротивника своїми страшними іклами, другий силкувався задушити його пальцями, водночас відштовхуючи від себе вишкірену морду.