Ваш Сесіль Клейтон”.
“Він подумав так, інакше він би цього не висловив, — подумала дівчина, — але це не може бути правдою… Я впевнена, що це неправда!”
Одна фраза в записці злякала її: “Образити вас для мене болючіше, аніж будь-кого в усьому світі”.
Тиждень тому ця фраза викликала б у неї захоплення, а тепер вона пригнічувала її.
Вона хотіла б ніколи не знати Клейтона. Дівчина не шкодувала, що зустрілася з лісовим богом, — ні, вона була щаслива! А тут ще й інша записка, яку вона знайшла в траві біля хатини наступного дня після того, як повернулася з джунглів, любовна записка з підписом Тарзана.
Ким би міг бути цей новий залицяльник? А що. коли це ще хтось із диких мешканців страшного лісу, який може зробити все що завгодно для того, щоб заволодіти нею?
— Есмеральдо! Прокинься! — закричала Джейн. — Ти мене дратуєш: спиш собі спокійно, тоді як довкола горе!
— Габерель! — заверещала Есмеральда, сідаючи на ліжку. — Хто тепер? Носогемот? Де він, міс Джейн?
— Дурниці, Есмеральдо, нема нічого! Йди спати. Ти достатньо відворотна, коли спиш, але коли прокидаєшся, то ще гірша.
— Певно, що так, любонько, але що з вами, скарбе мій? Цього вечора ви поводитеся, наче несповна розуму.
— Ох, Есмеральдо, я просто нестерпна сьогодні! — сказала дівчина. — Не звертай на мене уваги, от і все, люба!
— Так, серденько, лягайте-но краще спати! У вас геть нерви розхитались. З усіма цими розповідями містера Філандера про суріпотамів та геніїв-людожерів воно й не дивно!
Джейн, сміючись, підійшла до ліжка Есмеральди й побажала їй на добраніч.
23. ЛЮДИНА-БРАТ
Коли д’Арно отямився, то побачив, що лежить на постелі з м’якої трави та папороті в маленькому курені з гілок, зробленому у формі літери А.
Крізь дірку-пролаз до куреня він побачив зелену луку, а трохи поодалік — щільну стіну рослинності джунглів.
Він був дуже побитий і слабкий. Коли він цілком опритомнів, то відчув, як гостро запекли йому численні жорстокі рани і тупий біль озвався в кожному м’язі, кожній кістці тіла від завданих йому страшних ударів.
Навіть голови він не міг повернути без дошкульного болю, тому довго лежав нерухомо з заплющеними очима.
Намагався пригадати свої пригоди до тієї миті, відколи знепритомнів, і знайти ключ до розгадки свого теперішнього становища. Він силкувався збагнути, в чиїх руках перебуває — ворогів чи друзів.
Врешті пригадав усю бридку сцену біля стовпа і дивну білу істоту, на руках у якої знепритомнів.
Безперервний гомін джунглів, шурхотіння мільйонів листків, дзижчання комах перемішувалися у дивовижно заспокійливе гудіння; здавалося, він лежить осторонь, поодалік від багатогранного життя, шум якого долинав до нього лише невиразним відлунням.
Врешті він спокійно заснув і прокинувся лише пополудні.
Д’Арно знову пережив те саме дивне відчуття цілковитого нерозуміння всього, що відбувається довкола. Як і в мить свого першого пробудження, він швидко пригадав нещодавні події, і коли позирнув у отвір куреня, то побачив людину, що сиділа навпочіпки.
До нього була обернена широка м’язиста спина, але попри її густу засмаглість д’Арно побачив, що це спина білого, і подякував долі.
Француз кволо гукнув до людини. Та озирнулася, підвелася і рушила до куреня. У неї було гарне обличчя — найгарніше з усіх, які будь-коли бачив д’Арно.
Тарзан нахилився, вповз у курінь до пораненого офіцера і торкнувся прохолодною рукою його чола.
Д’Арно звернувся до нього французькою, але чоловік лише похитав головою з жалем, як здалося французові.
Тоді д’Арно спробував говорити англійською мовою, але чоловік знову похитав головою. Італійська, іспанська та німецька мали такий самий успіх.
Д’Арно знав кілька слів норвезькою, російською та грецькою мовами, а також мав деяке уявлення про говірку одного з негритянських племен західного узбережжя, — чоловік і їх не розумів.
Він оглянув рани д’Арно, виліз із куреня й зник. Дещо згодом він повернувся з плодами та грубим, схожим на гарбуз, овочем, повним води.
Д’Арно втамував спрагу і трохи поїв. Він здивувався, що в нього нема гарячки. Він знову спробував порозумітися зі своїм дивним санітаром, але й цього разу безуспішно.
Несподівано чоловік вибіг з куреня і кількома хвилинами пізніше повернувся зі шматком кори та — о диво дивнеє! — олівцем!
Він присів навпочіпки поруч з д’Арно і кілька хвилин писав на гладенькій внутрішній поверхні лубу, а потім передав його французові.