— Я вам анітрохи не дорікаю, Есмеральдо, — сказав Клейтон. — Ви цілком маєте рацію, коли кажете “страхітливі” звуки! Я ніяк не міг підібрати для них належного означення, але це найвірогідніше: саме страхітливі звуки!
— Вам з Есмеральдою ліпше перейти на крейсер, — з легкою усмішкою зауважила Джейн. — Що б ви сказали, коли б в а м довелося прожити ціле життя в цих джунглях, як жив лісовик?
— Гадаю, що я виявився б вельми нездалим у ролі дикуна! — гірко всміхнувся Клейтон. — Від цих нічних звуків у мене волосся стає дибки. Я здаю собі справу з того, що мені належало б соромитися такого зізнання, але це правда!
— Не знаю, — сказав лейтенант Шарпантьє, - я ніколи не думав багато про страх і подібні до цього речі і ніколи не намагався з’ясувати, хто я; боягуз чи сміливець; але тієї ночі, коли ми лежали в джунглях після зникнення бідолашного д’Арно і гомін джунглів здіймався і опадав довкола, я почав думати, що я насправді боягуз! Мене лякало не так гарчання та рикання звірів, як скрадливі шерехи, які несподівано чуєш обіч себе, а потім марно дослухаєшся, очікуючи, що вони повторяться; невиразні звуки величезного тіла, яке рухається майже нечутно, і усвідомлення того, що ти не знаєш, наскільки близьке воно від тебе і чи припинило воно підповзати ближче після того, як ти перестав його чути! Ці звуки й очі! Мій Боже! Я ніколи не забуду ці очі в темряві — і ті, які бачив, і ті, які не бачив, а лише відчував; о, ці найстрашніші!
Хвилину всі мовчали, а потім заговорила Джейн.
— І він там! — сказала вона приглушено. — Такі очі дивитимуться цієї ночі на нього і на нашого товариша, лейтенанта д’Арно! Чи можете ви кинути їх і не надати їм навіть побіжної допомоги, затримавшись з крейсером ще на кілька днів?
— Годі, годі, дитино! — мовив професор Портер, — Капітан Дюфран ладен залишитись, а я, зі свого боку, цілком погоджуюсь, як завжди, догоджати твоїм дитячим примхам!
— Ми можемо використати завтрашній день для пошуків скарбу, професоре! — запропонував пан Філандер.
— Правильно, правильно, пане Філандере! Я ледь не забув про скарб! — вигукнув професор Портер. — Може, капітан дасть нам на допомогу своїх людей і одного з полонених який би показав, де та скриня!
— Безумовно, шановний професоре, ми всі до ваших послуг! — сказав капітан.
Було домовлено, що другого ранку лейтенант Шарпантьє прихопить із собою десяток людей та одного з матросів “Стріли” за провідника, і доки не викопають скарб, крейсер стоятиме ще тиждень у маленькій бухті. На кінець цього терміну вважатиметься, що д’Арно справді загинув, а лісовик не побажав повернутись. Тоді обидва кораблі відпливуть з усією експедицією.
Професор Портер не став супроводжувати шукачів скарбу другого ранку, але коли побачив їх пополудні, як вони поверталися з порожніми руками, кинувся їм назустріч: його звична неуважлива байдужість полишила його, і її заступило нервове збудження.
— Де скарб? — гукнув він Клейтонові ще за сотню кроків.
Клейтон похитав головою.
— Зник! — сказав він, коли підійшов до професора.
— Зник? Не може бути! Хто міг його взяти? — вигукнув професор Портер.
— Одному Богові відомо, професоре, — відповів Клейтон. — Можна було б подумати, що чолов’яга, який водив нас, бреше щодо того місця, якби не напрочуд непідробне здивування та відчай на його обличчі, коли з’ясувалось, що під тілом забитого Снайпса немає скарбу! Окрім того, було ясно, що під тілом справді лежала якась річ, бо під ним виявилась яма, засипана пухкою землею.
— Але хто міг його взяти? — повторив професор.
— Підозра, звісно, може впасти на людей з крейсера, — сказав лейтенант Шарпантьє. — Та от молодший лейтенант Жанв’є запевняє мене, що ніхто з команди не сходив на берег, окрім як під проводом офіцера. Я не думаю, що ви стали б їх підозрювати, але я тішуся з того, що не може бути підстав для підозрінь! — завершив він.
— Мені б і на думку не спало запідозрювати людей, яким ми так зобов’язані! — сказав професор Портер. — Я однаково міг би запідозрити любого Клейтона чи пана Філандера!
Французи — матроси й офіцери — всміхнулися. Було очевидно, що ці слова зняли тягар з їхніх душ.
— Скарб зник доволі давно, — вів далі Клейтон. — Коли ми вийняли труп, він розпався, а це вказує, що скарб було викрадено, коли тіло було ще свіже, — бо воно було ціле, коли ми відкопали його.