Поліційний урядовець запитально поглянув на них.
— Роздивляйтесь, роздивляйтесь, капітане! — сказав д’Арно. — Ми вам потім розповімо усю цю історію, якщо лише пан Тарзан згодиться.
Тарзан ствердно кивнув.
— Та ви з глузду з’їхали, любий мій д’Арно! — наполягав він. — Ці маленькі пальці поховані на західному березі Африки!
— Я цього не знаю, Тарзане — заперечив д’Арно. — Це можливо, але якщо ви не син Джона Клейтона, то небом заклинаю вас пояснити: яким чином ви потрапили в джунглі, забуті Богом, туди, куди не ставала нога жодного білого, крім Джона Клейтона?
— Ви забуваєте про Калу! — сказав Тарзан.
— Я просто не зважаю на неї! — відповів д’Арно.
Розмовляючи, друзі підійшли до широкого вікна, яке виходило на бульвар. Деякий час вони стояли, дивлячись на потік людей унизу, кожен заглибившись у свої думи.
“Довго, одначе, він порівнює відбитки!” — подумав д’Арно, повертаючись до поліційного урядовця.
На свій подив, він побачив, що урядовець відхилився на спинку крісла і похапцем перебігає очима зміст маленького чорного щоденника.
Д’Арно кахикнув. Поліційний урядовець підвів очі і, спіткавши його погляд, підніс палець на знак мовчанки.
Д’Арно знову відвернувся до вікна, і дещо згодом урядовець мовив:
— Панове!
Обидва повернулись до нього.
— Цілком очевидно, що дуже багато що залежить від цілковитої певності цього порівняння! Тому я прошу вас залишити в моїх руках усю цю справу до повернення пана Дескера, нашого експерта. Це справа лите кількох днів!
— Я сподівався довідатись про це негайно, — сказав д’Арно. — Пан Тарзан їде завтра до Америки!
— Я обіцяю вам. що ви зможете зателеграфувати йому про наслідки щонайпізніше за два тижні! — відповів урядовець. — Але якими вони будуть, я не наважуюсь сказати. Подібність є. але ліпше залишити це на розсуд пана Дескера.
27. ВЕЛЕТЕНЬ ЗНОВУ
Перед старим будинком на вулиці однієї з околиць Балтімора зупинилося таксі.
З нього вийшов гарної статури пан, років під сорок, з різкими правильними рисами обличчя, заплатив водієві і відпустив його. Через хвилину пасажир входив до бібліотеки будинку.
— О, пан Канлер! — вигукнув старий, підводячись йому назустріч.
— Добрий вечір, вельмишановний професоре! — вигукнув прибулець і сердечно привітався з ним.
— Хто відчинив вам? — спитав професор.
— Есмеральда.
— В такому разі вона повинна повідомити Джейн про те, що ви тут! — сказав старий.
— Ні, професоре”, - заперечив Канлер, — я прийшов, аби побачити вас!
— Дуже люб’язно з вашого боку! — сказав професор Портер.
— Професоре, — вів далі Роберт Канлер дуже повільно, так, немовби ретельно зважував кожне слово. — Я прийшов нині, щоб побалакати з вами про Джейн. Вам відомі мої наміри, і ви були достатньо ґречні, щоби змиритися з моїми залицяннями.
Професор Архімедес Кв. Портер завовтузився в кріслі. Він завжди ніяковів, коли про це заходила мова. Він сам не міг утямити чому. Бо ж Канлер — чудова пара його доньці.
— Але Джейн… — казав Канлер. — Я не можу зрозуміти її! Вона поводиться зі мною казна-як! Я постійно відчуваю, що вона з полегкістю зітхає щоразу, коли я з нею прощаюся!
— Годі, годі! — мовив професор Портер. — Годі, годі, пане Канлере! Джейн вельми слухняна донька. Вона виконає те, що я їй скажу!
— Отже, я ще можу сподіватися на вашу підтримку у майбутньому? — спитав Канлер.
— Звісно, добродію, звісно, добродію! — вигукнув професор Портер. — Як ви могли сумніватися в цьому?
— Цей юнак, Клейтон, ви знаєте, — сказав Канлер, — він вештається тут уже кілька місяців! Я не знаю, як ставиться до нього Джейн; але, поза титулом, кажуть, він успадкував від батька чималі угіддя, і не дивно буде, якщо він врешті-решт доб’ється її, якщо лише… — І Канлер зробив паузу.
— Годі, годі, пане Канлере! Якщо лише що?
— Якщо лише ви не вважатимете за потрібне зажадати від Джейн, щоб ми негайно повінчалися!
— Я вже казав Джейн, що це було б бажано. — сумно промовив професор Портер, — особливо тому, що ми не спроможні більше залишатися в цьому будинку.
— Що вона відповіла? — спитав Канлер.
— Вона сказала, що ще не збирається ні за кого виходити заміж, — відповів професор Портер, — і що ми можемо перебратися жити на ферму в Північному Вісконсіні, яку їй заповідала мати. Вона дає трохи більше того, що потрібно на прожиття. Орендатори чудово жили на ній і ще могли посилати Джейн щороку якийсь дріб’язок. Вона вирішила, що ми вирушимо туди на початку наступного тижня. Філандер та пан Клейтон уже поїхали, щоб приготувати все до нашого приїзду.