— Завтра ми напевно будемо на місці. Вони, певно, посувалися швидше, ніж я міг припустити.
— Вони взагалі тут не йшли, — сказала Меріем. — Останньому слідові на цій дорозі кілька тижнів.
— То он воно що! — вигукнув він. — Чому ж ви не сказали раніше? Я б усе пояснив. Ми просто йдемо іншою дорогою; але власне сьогодні виходимо на їхню, якщо не переймемо раніше.
Аж тепер Меріем зрозуміла, що він бреше. Який же він дурень, коли думає, що хтось повірить такому тупому поясненню! Хто буде такий дурний, щоб повірити, ніби вони сподіваються перейняти іншу групу, коли він щойно її запевняв, що табір уже розбито за кілька кілометрів попереду?
Меріем не виказала своїх думок, плануючи при першій нагоді втекти від свого викрадача, як вона тепер його означила. Вона й далі крадькома приглядалася до його обличчя. Риси були прикро знайомі. Де вона їх бачила? За яких обставин могла зустрічатися, перш ніж потрапила у дім Бвани? Вона швидко перебрала в пам’яті всіх нечисленних білих, котрих будь-коли бачила. Дехто бував у дуарі її батька. Але був ще хтось. О, вона вже знає! Бачила його там! Але це тривало лише мить, а потім пам’ять знову зрадила її.
Було по обіді, коли джунглі несподівано скінчилися, і подорожні опинилися на березі широкої, спокійної річки. На тому боці Меріем побачила табір, оточений високим живоплотом з колючих кущів «бома».
— Нарешті, — сказав Гансон.
Він дістав револьвер і вистрілив у повітря. В таборі негайно вдарили на сполох. Чорношкірі побігли до берега. Гансон гукнув їх, але пана Морісона Бейнса ніде не було видно.
На господарів наказ чорношкірі сіли в каное і переправилися на той бік. Гансон з Меріем сіли в маленький човник, — двоє чорношкірих лишилися доглянути коней, — і каное швидко помчало назад до табору.
У таборі Меріем зразу спитала про Бейнса. Її страхи на хвилину вляглися, щойно вона побачила табір, який уже почала була вважати вигадкою. Гансон вказав на намет, який стояв посередині, оточений загорожею.
— Він там, — сказав і повів її туди.
Біля входу підняв край намету і пропустив дівчину вперед. Меріем увійшла й озирнулася довкола. Намет був порожній. Вона повернулася до Гансона. На його обличчі сяяла широка усмішка.
— Де пан Бейнс? — спитала дівчина.
— Його тут немає, — відповів Гансон. — Принаймні я його тут не бачу, а ви? Але я тут, і, до біса, набагато ліпший від того нікчеми. Він вам більше непотрібен! Ви ж маєте мене! — і з гучним реготом схопив її за руку.
Меріем пручалася, намагаючись звільнитися. Гансон стиснув її в залізних обіймах і повільно поніс до купи ковдр у далекому кутку намету. Його обличчя було зовсім близько. Очі звузилися й палали жагою. Меріем дивилася йому просто в обличчя, відбиваючись, — і враз пригадала схожу сцену, в якій були ті самі дійові особи. Ось хто її ґвалтівник! Швед Мельбін, який нападав на неї раніше, який застрелив свого товариша, що хотів її врятувати, і від якого її врятував Бвана… Ввело в оману поголене обличчя, але нова зарость і подібні обставини безпомилково повернули спогад.
Тільки сьогодні Бвана вже не прийде їй на допомогу.
21
Чорношкірий хлопець, якого Мальбін залишив чекати на галявині, доки він не повернеться, просидів біля дерева з годину, коли раптово почув у себе за спиною пирхання лева. Переляканий у смерть, хлопець швидко виліз на дерево, а за хвилину на галявину вийшов король звірів і підійшов до тіла сарни, яке хлопець щойно завважив.
Звір їв, аж поки зійшло сонце, а чорношкірий, боячись заснути, тремтів на дереві й гадав, що б то могло трапитися з його господарем та двома кіньми. Він служив у Мальбіна близько року і добре знав жорстокий характер білого. Попередній досвід підказував, що його просто кинуто напризволяще. Як і решта Мальбінових слуг, хлопець ненавидів свого господаря. Лише страх змушував його далі служити білому. Певність, що його просто кинули, міцніла і. дедалі дужче розпалювала ненависть до пана.
Коли зійшло сонце, лев пішов у джунглі. Чорношкірий зліз із дерева й почав пробиратися назад до табору. В його затурканій свідомості народжувались тисячі способів помсти, які він ніколи не мав відваги здійснити, якби випала нагода і він опинився віч-на-віч з представником вищої раси.
Кілометра через півтора він натрапив на сліди двох коней, які зліва направо перетинали його шлях. В очах чорношкірого блиснув лукавий вираз. Він засміявся й ляснув себе долонею по стегнах.