Меріем сиділа мовчки. Вона не хотіла завдавати прикрощів єдиній людині, яка пропонувала їй дружбу й захист. Але любові Абдула Камака вона не потребувала. Підбадьорений мовчанкою, молодик підсунувся ближче і спробував її пригорнути. Меріем запручалася.
— Я не люблю тебе! — вигукнула вона. — Будь ласка, не змушуй мене зненавидіти тебе! Ти єдиний, хто поставився до мене по-дружньому, і я хочу приятелювати з тобою, але не кохати!
Абдул Камак підвівся на повен зріст.
— Ти навчишся любити мене, — сказав він, — однаково, хочеш ти цього чи ні. Шейха ти ненавидиш і нічого йому не скажеш, а якщо скажеш, то він дізнається від мене про фотографію. Я ненавиджу шейха, і…
— Ти ненавидиш шейха? — прогримів раптом грізний голос позад нього.
Обоє озирнулися. Шейх стояв за кілька кроків від них. Абдул і далі тримав у руці фотографію. Потім швидко сховав її під бурнус.
— Так! — сказав він. — Я ненавиджу шейха!
І після цих слів кинувся на старого, могутнім ударом звалив його додолу, а потім помчав селищем туди, де стояв його кінь, осідланий із вирядом, бо Абдул Камак саме збирався на полювання, коли помітив під кущами чужинку.
Абдул Камак вихопився на коня й помчав до воріт. Шейх швидко опритомнів від удару, зірвався на ноги і голосно загукав, щоб утікача спинили. Десяток чорношкірих кинулися навперейми вершникові, але попадали під ударами приклада арабського мушкета, яким Абдул Камак вимахував навсібіч, пробиваючись до воріт. Але тут його неодмінно мали б спинити. Двоє вартових квапливо зачиняли браму. Втікач звів курок, пустив коня учвал і двічі вистрілив. Обидва вартових попадали в пилюку. З переможним криком, вимахуючи мушкетом над головою, Абдул Камак проскакав у відчинені ворота, сміючись, озирнувся і зник у джунглях.
Запінений від люті, шейх наказав вирядити погоню, потім швидкими кроками підійшов до Меріем, яка й далі сиділа біля тих самих кущів.
— Фотографія! — закричав він. — Про яку фотографію казав цей пес? Де вона? Негайно давай сюди!
— Він забрав її, — сумно відповіла Меріем.
— Що там було? — знову спитав шейх, брутально хапаючи дівчину за коси, й поставив на ноги, дико шарпаючи. — Що було на тій фотографії?
— Я, — сказала Меріем, — ще зовсім маленька. Я вкрала її у шведа Мальбіна. А на звороті картки була вирізка із старої газети.
Шейх поблід від люті.
— Що там було написано? — спитав він таким здушеним від гніву голосом, що важко було розрізнити слова.
— Я не знаю. Це було по-французькому, а я по-французькому не читаю.
Шейх начебто трохи заспокоївся. Він навітьчусміхнувся й не бив Меріем перед тим, як вона повернулася і пішла від нього, діставши суворий наказ ніколи більше нікому про це не казати, крім нього й Мабуну.
А тим часом Абдул Камак мчав караванним шляхом на північ.
Коли каное пана Морісона відпливло й пораненого шведа не стало видно, англієць втомлено розпластався на дні човна і пролежав так не одну годину майже непритомний.
Отямився він аж уночі. Довго лежав, дивлячись на зірки, намагаючись пригадати, де він і чому твердь під ним так дивно хитається, а розташування зірок міняється з дивовижною швидкістю. Перше, що спало йому на думку, — це сон. Але коли він спробував пбворухнутися, щоб прогнати сон, гострий біль враз нагадав йому, що сталося напередодні. Тепер він збагнув, що пливе в тубільному човні великою африканською річкою — поранений, самотній, заблуканий.
Перемагаючи біль, він підвівся й сів. Завважив, що рана болить менше, ніж можна було сподіватися. Обережно помацав — кров наче вже не йшла. Мабуть, його лише зачепило, нічого серйозного. А що, як рана заживатиме кілька днів? Це видима смерть, бо брак сил і біль не дозволять йому полювати, щоб прохарчуватися. З власних клопотів його думки перейшли до Меріем. Він знав, що вона була в руках у шведа, коли він наближався до табору. Але що. з нею тепер? Якщо навіть Гансон помер від його куль, то чи полегшить це долю Меріем? Адже вона в руках негідника — одного з брутальних створінь нижчого гатунку. Бейнс затулив обличчя руками й захитався, уявляючи жахливі картини її майбутнього. Він приготував для неї таку долю! Його потворне бажання вихопило чисту й невинну дівчину з-під захисту люблячої людини й кинуло в обійми литого шведа та його бридких спільників! Але ніколи не пізно спокутувати злочин. Ніколи не пізно, особливо якщо тебе веде щось дужче, ніж бажання, ніж пристрасть, — новонароджена любов, яка палила його груди, любов до дівчини, яку він занапастив.