Два роки спливли відтоді, як Тарзан залишив африканський берег, але вони не послабили тієї надзвичайної сили, яка колись зробила його непереможним володарем джунглів. Адже він мав змогу часто вправлятись, удосконалюючи свою майже надлюдську силу й спритність, у своєму величезному маєткові в місцевості Узирі. Нині перед ним було нове випробування — битися з волохатим звіром із бичачою шиєю, голому і беззбройному, а такому випробуванню він і раніше ніколи не радів.
Та іншої ради не було — належало стати на бій з розлюченою потворою, маючи лише ту зброю, яку вділила йому природа.
За спиною мавпи Тарзан помітив ще понад десяток таких самих страхітливих людиноподібних істот Втім, він добре знав звичаї антропоїдів, які ніколи не нападають зграєю; своїм слабким розумом, на щастя, вони не можуть збагнути переваги спільного нападу на ворога, а то б завдяки незвичайній силі та могутнім іклам давно запанували в джунглях.
З громохким риком звір кинувся на Тарзана, але людина не розгубилася: за час свого перебування серед цивілізованого суспільства вона навчилась багатьох способів боротьби, невідомих мешканцям джунглів.
Кілька років тому Тарзан відповів би на грубий напад грубою силою, а тепер тільки трохи відступив убік і, коли звір спрожогу пролетів мимо, завдав йому сильного удару в живіт.
Мавпа завила від гострого болю і, скоцюрбившись, звалилася додолу, але вмить спромоглася зіп’ястися на ноги..
Проте білошкірий випередив її: ще мавпа не зіп ялась на ноги, як він крутнувся й кинувся на неї, і в цій дії з пліч англійського лорда спали останні рештки його зовнішньої оболонки, взятої від цивілізації.
Він знову був лісовим звіром, що сплівся у кривавому двобої з такою самою звіриною. Він знову був Тарган, син Кали, великої мавпи-самиці. Його міцні білі зуби вп’ялись у волохату горлянку ворога, аби перегризти сонну артерію. Могутні пальці виривали міцні ікла з пащеки звіра і, зціплені в кулак, гупали, мов молот, у хриплячу, вкриту піною морду мавпи-самця.
Мавпяча зграя, що з’юрмилася довкола, з виразною втіхою стежила за двобоєм. Тварини щось схвально белькотіли, коли той у цього видирав шмат білої шкіри чи цей у того — криваве волохате пасмо. Раптом вони завмерли з подиву: дужа біла мавпа стрибнула їхньому цареві на спину, просунула могутні лапи попід пахви супротивника й зчепленими пальцями чимдуж натисла на карк. Мавпячий цар завив від болю і опукою звалився в густу траву джунглів.
В роки свого дикого життя, кілька літ тому, Тарзан під час двобою з велетнем Теркозом випадково ужив цей спосіб боротьби цивілізованих людей — «подвійний Нельсон». Як і того разу, цей спосіб допоміг йому здолати велику мавпу й визначив кінець бою.
Нечисленна купка глядачів — лютих людиноподібних мавп — почула хрускіт ламаних хребців, страхітливе завивання їхнього ватажка і його передсмертне харчання. Потім пролунав раптовий тріскіт — ніби гілка зламалась під сильним вітром. Вузька голова мавпи безсило звисла з ослаблої шиї на волохаті груди, й харчання урвалося. Маленькі, мов свинячі, очиці глядачів перебігали від нерухомого тіла їхнього зверхника до білого мавпича, який саме скочив на ноги поруч із переможеним, а потім знову до свого царя, ніби дивуючись, чом той не підведеться й не заб’є самовпевненого чужинця.
Вони бачили, як прибулець поставив ногу на шию переможеного й, закинувши назад голову, видав дикий, пронизливий крик великої мавпи, що здолала ворога. Аж тоді зграя зрозуміла, — що їхній ватаг — мертвий.
Джунглями котилися страхітливі звуки переможного крику. Мавпочки у верховіттях враз перестали базікати, стихли дзвінкі голоси строкатобарвних птахів, і лише оддалік озвався, підвиваючи, леопард та приглушено рикнув лев.
Так, це був колишній Тарзан, який пильним поглядом окинув купку мавп, що з’юрмилися перед ним. Це колишній Тарзан труснув головою, мов для тою, щоб відкинути з чола густу кучму — давня звичка, яка лишилася відтоді, коли волосся спадало йому на плечі й вряди-годи лізло в очі, так що він не міг бачити ворога.
Мавпячий годованець знав: він тепер може щомиті очікувати нападу з боку найдужчого самця племені, який чувся на силі посісти місце ватажка. Водночас Тарзан знав і мавпячий звичай: будь-хто, навіть зовсім чужий, міг, подолавши царя, узяти на себе провід племені.
Якщо він не захоче йти з ними, мавпи поволі заберуться геть, аби пізніше, у нових двобоях, визначити, хто буде зверхником. Тільки забажай — і ти станеш царем племені! Але з досвіду Тарзан знав, які досить неприємні обов’язки накладає царський сан і як обмежує волю — та й що зрештою він цида досягне?