— Так, гер Маєр, — відказав Юрко.
— Старий блазень розповів про це своєму знайомому, колишньому офіцерові гетьмана Скоропадського, а той доповів про це в гестапо. Тепер мені загрожують великі неприємності. Мене звинувачують у присвоєнні державних цінностей. Це дуже небезпечне звинувачення. Ми, Юрген, з тобою компаньйони, і ти мусиш мені терміново допомогти. Інакше мені загрожує смерть.
Юра пильно подивився Маєру в очі.
— Що я повинен робити, гер Маєр?
— Необхідно роздобути побільше царських асигнацій. Ти зможеш їх знайти у вашому селі?
— Так, гер Маєр! У нас є трохи цих грошей. Мій батько хотів створити в селі краєзнавчий музей і збирав для нього експонати. У нас є різні гроші — царські, керенки, осикові, гривні.
— Так це дуже добре! — зрадів Маєр. — Я пришлю до вас сьогодні водія, і він забере ці купюри. Але й це ще не все. Ти, Юрген, мусиш підтвердити в гестапо, що саме ці гроші я взяв у Шудрі для колекції. Ти фольксдойч — і твої свідчення матимуть неабияку ціну. І головне — ти мусиш піти до Шудрі, до цього дурня й базікала, і навчити його, щоб і він підтвердив, ніби подарував мені тільки царські купюри. Від цього залежить дуже багато. Скажи, що я повернув йому будинок, олійницю, млин, забезпечив пайком. А він відплатив мені такою чорною невдячністю. Ти мусиш говорити з Шудрею один на один, без будь-яких свідків. Натякни цьому старому йолопу, що в мене є впливові друзі — і цей Шудря може мати величезні неприємності. — Маєр зупинився навпроти Юрка й попередив: — Але про нашу розмову ніхто не повинен знати. Ніхто. Навіть рідній матері не промовся жодним словом.
Юрко ледве стримав усмішку, бо уявив, як зараз у квадратній кімнаті під Зоряною біля чорної рурки чатують наші розвідники і прослуховують всю цю розмову. Від першого й до останнього слова.
— Ти зараз мусиш бути в Шудрі, — повчав Юрка Маєр, — обов'язково нагадай йому про олійницю і будинок, а також про борошно, яке він отримав за свої гроші. Якщо він вестиме себе лояльно по відношенню до мене, то я забезпечу його земельним наділом.
Маєр відкрив дверці сейфа, дістав три пачки окупаційних марок, поклав їх на стіл перед Юрком.
— Ці гроші належать твоїй матері. Це плата за медаль. Подарунок твоєї матері врятував мені життя. А крім того, медаль зроблена дуже майстерно. Я дуже вдячний їй за цей подарунок.
Юрку пригадалася недавня подія.
Кілька місяців тому мати, намагаючись приглушити недовіру Маєра, порадила Юркові подарувати йому медаль, випущену колись на відзнаку трьохсотріччя дому Романових.
Знайшла ту медаль мати в палаці, коли його захопили повсталі селяни, після того, як пан Хоткевич разом з петлюрівцями втік з села. Юрко подарував медаль гестапівцю в той день, як по ньому стріляв невідомий патріот, завербований фашистами в шпигунську школу. Куля потрапила в медаль, яку Маєр поклав у бокову кишеню френча, сплющила її, але не змогла пробити міцний метал. Тепер гестапівець і вручав матері гроші за її подарунок.
Маєр дістав сигару, закурив, сказав роздумливо:
— Ніхто не знає, що на нього чекає, де йому пощастить, а де на людину чекає небезпека. Я часто думаю про подарунок твоєї матері. І давно прийшов до висновку — це воля провидіння. Адже якби не цей шматочок металу, — куля, без сумніву, пробила б моє серце. Я дуже вдячний твоїй матері за цей своєчасний подарунок.
Маєр дістав ще одну сигару, знову закурив і звелів Юркові:
— Зараз же іди до Шудрі і постарайся переконати його в тому, що він не дарував мені ніяких зарубіжних купюр, а віддав лише царські асигнації.
…Шудря жив у просторому будинку під біло-синьою цинковою бляхою. До війни тут мешкали вчителі, а в перші ж дні після приходу фашистів Маєр віддав його Шудрі.
Юрко зайшов на подвір'я. На ґанку стояв господар в сірому, старомодного покрою сюртуці, ніби чекав його й одразу ж запросив до хати. Був Шудря дома сам, і ніхто не міг заважати їх розмові.
Юрко одразу ж розповів Шудрі про мету свого візиту, нагадав, як гер Маєр повернув йому олійницю, забезпечив пайком, наказав відміряти три гектари землі.
Шудря сполохано вдарив об поли руками:
— Ох і світ настав! Це пан Маковій постарався. Я йому як доброму сказав, а він тут же й продав мене! Правду старі люди казали: мовчи глуха — менше гріха! Не давав я пану Маєру ніяких заграничних грошей! І не було їх у мене! Царські віддав — це правда! Так і скажи пану Маєру! От господи! Ще й такого лиха не вистачало! Хай мене викликають, хай на шматки ріжуть, а я своє говоритиму! Не було в мене ніяких фунтів! Не було і квит!
…Увечері до Берегових приїхав водій від Маєра, і Юрко вручив йому чималий пакунок царських асигнацій, зібраних колись татом для сільського музею. Той кинув його на заднє сидіння й поїхав до палацу.
Юрко постояв біля воріт і пішов на берег Прип'яті, хотілось побути на самоті, хоч трохи зібратися з думками. Як же йому бути далі, як діяти, щоб не розгубитися, не хвилюватися, не відчувати страху та неспокою? Колись татко говорив: «Думай, Юрко, міркуй, дивися, щоб тебе якась несподіванка не застала зненацька». Що вже тут думати? Нічого він не придумає, нічого не вигадає. Треба йти завтра до Святого і питати поради.
Раптом на стежці Юрко помітив чиюсь постать. Придивився і впізнав Івана Гончара. Той теж побачив Юрка, підійшов, міцно потис руку:
— Я до вас! Прислала мати, щоб дали хоч склянку солі. Другий тиждень живемо без солі! Оце прийшов з роботи — і до вас! Трохи відпочину — і знову на роботу.
— На яку роботу? — поцікавився Юрко.
— Звечора, поки видно, виколупую міни — там, де проходила лінія оборони: партизанам потрібен тол. Як настають місячні ночі — працюю до світанку, а зранку біжу в лісництво на роботу. Зараз уже вийшов на протилежний берег Льольчиного озера. Там ще чотири танки знайшов. Треба познімати кулемети. А в одному бліндажі бібліотека і патефон.
— Вигадуєш!
— Слово честі! І платівки. Кожен раз пісні слухаю. Скоро й вас запрошу на концерт. Тільки солі ніяк роздобути не можу, а без неї — ніщо в горлянку не лізе. Так і охлянути можна.
— Ходімо, — взяв Івана за руку Юрко.
Вони зайшли в хату. Іван чемно привітався з Юриною матір'ю, дістав з кишені два бруски туалетного мила, поклав на підвіконня:
— Це вам… Гарне мило.
— Спасибі, — подякувала Юрина мати. — Чим же тобі, Іване, віддячити?
— Солі дайте, як маєте, — попросив Гончар, — мати півсела обійшла і ніде не позичила, при «новому порядку» люди мусять жити без хліба, без солі і без штанів.
Юрина мати насипала Івану в торбинку крупної солі, наділила борошна, дала із своїх запасів банку меду.
Іван подякував і став прощатися, бо треба було дійти додому до настання комендантської години.
Юрко пішов провести товариша.
— Так ти ж дивися, вибери час, — нагадав Гончар, — покличеш Вовку, і допоможете мені зняти кулемети на танках.
— Гаразд, — пообіцяв Юрко.
А вранці другого дня він побіг до Славка, поніс кошик свіжої риби. Треба було порадитись із Святим. Погрози хлопців не давали йому спокою. Як не заспокоював себе, а мимоволі відчував, що це не пусті балачки. Святий сидів на ґанку. Коли побачив Юрка, мовив радісно:
— Про вовка промовка, а вовк на поріг. Добре, що навідався. Зараз же йди до шевця. Там на тебе чекають.
Вони зайшли в хату, Юрко поставив на лаву кошик з рибою й одразу ж сказав, що доведеться їм незабаром піти на Льольчине озеро і підсобити Івану Гончару зняти кулемети з підбитих танків.