Маєр дістав з позолоченої коробки, помережаної незрозумілими іноземними написами, товсту сигару, запалив її, зробив кілька довгих затяжок і знову заходився повчати Юрка.
— Ти, Юрген, мусиш бути дуже й дуже обережним. Ми переживаємо зараз не кращі часи. Ніде, нікому не обмовся про знайдені тобою фунти стерлінгів. Якщо про наші знахідки довідаються мої впливові вороги — нам не зносити голови на плечах. Моя загибель неминуча. А разом зі мною загинеш ти і твоя родина, бо Юрген Берг допомагав своєму компаньйону, полковнику Маєру, присвоїти значні цінності, які належать великій Німеччині. Ти зрозумів мене, Юрген?
— Так, гер Маєр!
Суворе, ніби кам'яне, обличчя Маєра трохи пом'якшало, набуло приязного вигляду.
— Я задоволений тобою, Юрген, — довірливо сказав фашист, — недавно ми склали з тобою неписану угоду — домовилися бути компаньйонами, разом, чесно й сумлінно ставитися одне до одного. Ти чесно виконуєш обов'язки компаньйона. Ти вже неодноразово довів свою вірність та порядність. Я теж, як тобі відомо, ставлюся до тебе з повною довірою та розумінням. Ніколи не проявляю ніякої зверхності. Ми — компаньйони. І цим все сказано. Крім того, Юрген, я завжди підтримую тебе, допомагаю, захищаю. Підтримую й твою родину, а також родину ваших біженців. Я більш ніж певен, що ти не маєш підстав бути незадоволеним мною, твоїм компаньйоном. — Маєр поволі підвівся з широкого крісла, підійшов до вузького заґратованого вікна, довгим, вивчаючим поглядом окинув парк, нагромадження каміння над гротом Привидів, промовив незадоволено: — І все ж, Юрген, ми не зуміли виконати наше основне завдання — знайти скарбницю пана Хоткевича. А вона, без сумніву, існує — ця казкова, багатюща скарбниця. Нам треба потроїти наші зусилля і врешті-решт знайти шлях до цієї схованки. Адже вона десь тут, поряд з цим палацом. Необхідно розпитувати старих людей, особливо тих, хто служив у панів Хоткевичів. А їх ще багато лишилося в селі. І хтось з них щось знає, про щось догадується. Мені пощастило натрапити на людину, яка нібито знає шлях до скарбниці пана Хоткевича, і вона, ця людина, запевняє, ніби всі свої багатства власник цього підземелля сховав у глибоких штольнях старих каменоломень. І ця людина може вказати, звичайно, приблизно, де сховані скарби пана Хоткевича.
Юрко мовчки слухав міркування Маєра і шанобливо мовчав. Він знав, що гестапівець не любить, коли його хтось перебиває або ж задає якісь запитання. Лейтенант Вершина не раз повчав Юрка — слухати, запам'ятовувати і побільше мовчати. І відповідати лише тоді, коли він змушений давати відповідь на запитання гестапівців. Юрко звик до своїх обов'язків, і міг спокійно вислуховувати будь-які міркування Маєра. Але останні слова гестапівця схвилювали хлопця, і він постарався надати своєму обличчю байдужого вигляду, щоб не видати своє занепокоєння. Невже гестапівець натрапив на шлях до підземелля? Хто йому міг розповісти про скарбницю пана Хоткевича? Чому ж Маєр не послав солдатів на розшуки цих скарбів?
І ніби відчувши Юркову зацікавленість, Маєр заговорив непевним голосом:
— Про існування скарбниці пана Хоткевича у глибокій, закинутій штольні повідомила людина, яка підтримує певні стосунки з моїми супротивниками. Можлива провокація. І тут треба бути обережним. Необхідно перевірити цю людину. На це потрібен час. Послати на пошуки таємничої штольні солдатів — неможливо. Таємниця стане відома багатьом. І всі ті скарби для нас будуть втрачені. Отже мусимо діяти обачливо і продумано. Я з часом пошлю тебе до цієї людини. Нам необхідно більш докладно довідатися про її таємницю і вже тоді робити певні висновки. Звичайно, — продовжував Маєр, — справа це ризикована, але ми мусимо ризикувати. Коли я дещо виясню, то ми повернемося до цієї розмови.
Другого дня вранці Юрко з Свічкою поїхали в Київ. Вартові на пропускному пункті уважно оглянули вантаж, перевірили перепустки — і підняли смугастий шлагбаум. Київ все більше скидався на вимерле, пустельне місто. Зрідка з'являлися на вулицях одинокі перехожі, здебільшого жінки та діти, і тут же зникали. На обличчях киян лежав вираз відчаю, тривоги, приреченості. Патрулі перевіряли документи. Досить було вийти на вулицю без аусвайса, як людина потрапляла в поліцію і її відправляли на роботу в Німеччину. Якщо ж на когось падала підозра, що він підпільник або допомагає партизанам, — людина підлягала розстрілу без суду та слідства. Її вивозили в страхітливий Бабин Яр — і знищували. Чимало будинків стояли порожні. Німо поглядали на вулиці чорними проваллями вікон.
— Куди будемо їхати? — запитав Свічка. — До знайомих?
— Ні, на цей раз до знайомих не поїдемо, — відповів Юрко. — Зразу, Тимофію Сергійовичу, катайте на Щекавицьку.
— Як так — то й так, — без зайвих розпитувань погодився лісник.
Невдовзі зупинилися біля знайомих червоних воріт, постукали дерев'яним молотком у грубезну дубову хвіртку. На вулицю вийшов господар будинку Тимофій Степанович Гутник, привітався, відчинив ворота.
— Заїжджайте, панове, розпрягайте коні, і будемо вечеряти. Товар привезли?
— Дещо привезли, — одказав бадьоро Свічка, — хоча й не так багато, як думали.
Лісник закотив у сарай воза, погодував коней, подав господарю чималий кошик.
— Це вам, — пояснив, — передача від Петровича. Трохи борошна, масло, два шматки сала, сушена риба.
— Спасибі, — зрадів господар, — передайте Петровичу мою велику подяку. Спасибі, що нас Не забуває.
Після вечері Юрко сказав Гутнику, що він має наказ зустрітися з Композитором і вияснити важливу справу.
— Організуємо тобі зустріч, — пообіцяв Тимофій Степанович, — тільки завтра під обід. Раніше не вийде. А як у вас перепустки?
— На три дні.
— Тоді порядок. Дуже німець узявся зараз за нашого брата, — бідкався господар, — облава за облавою, провокація за провокацією. Просто скаженіє гестапо. І кожної ночі везуть арештованих на розстріл. Вигибає Київ.
Зранку Тимофій Степанович старанно поголився, одягнув сірий, приношений костюм і пішов шукати Композитора. Повернувся він додому під обід з молодим білявим чоловіком, невисоким на зріст, з якимось невиразним, непримітним обличчям. Ніколи б Юрко не подумав, що цей чоловік працює в підпіллі, виконує важливі й небезпечні завдання. Господар явки познайомив з чоловіком Юрка та Свічку, сказав жартівливо:
— Оцей молодий пан, — і він пучкою показав на Юрка, — хоче придбати піаніно чи рояль. І тут, Степане, потрібна твоя допомога. Порадь йому, будь ласка, як краще вибрати потрібну покупку. Я б сам порадив, але в музиці мало розуміюся. Якщо купити балалайку — дам гарну пораду, а піаніно — не берусь.
— Доведеться мені давати консультацію, — посміхнувся білявий, — піаніно зараз легше купити, ніж буханку хліба. Давай, хлопче, — звернувся він до Юрка, — кажи, що хочеш придбати.
— Мені доручено, — відповів Юрко, — говорити з вами один на один.
— Он як! — здивувався Тимофій Степанович. — Секрет! Тоді йдіть, добрі люди, в сусідню кімнату і домовляйтеся про свої справи.
Юрко зайшов з білявим в невеличку ошатну кімнату з одним округлим віконцем, посеред якої стояв стіл, засланий барвистою скатертиною.
Чоловік сів на стілець, допитливо зиркнув на хлопця. Юрко назвав пароль. Білявий довірливо посміхнувся, і обличчя його зразу змінилося, очі ожили, засяяли.
— Степан Кравчук! — подав руку, відповів на пароль. — За чим приїхали?