Ольга Трохимівна ще студенткою педагогічного інституту брала участь у кількох експедиціях, побувала в Середній Азії, на Далекому Сході, на Памірі. Їй пощастило побувати навіть на віддалених полярних островах і спостерігати за життям морських котиків.
Принесла вчителька на засідання гуртка багато фотографій, на яких були зображені учасники наукових експедицій, показала рідкісні рослини, розповіла про дивовижні, захоплюючі знахідки. Ольга Трохимівна роздала насіння жень-шеня, порадила висіяти його в своїх садках, розповідала, як треба вирощувати цю рослину.
Посіяв Юрко женьшень у своєму садку. Як не доглядав — не проросло насіння. А Люда Щербань ходила справжньою іменинницею. На її невеличкій грядочці з'явилися паростки таємничої рослини. За три роки женьшень підріс, і школярі часто приходили поглянути на «корінь життя».
Восени посадили горіховий сад, і майже всі дерева прийнялися, зазеленіли, пішли в ріст. Зібрали й колекції грибів, лікарських рослин. Чимало учнів за порадою Ольги Трохимівни посіяли на дослідних ділянках новий сорт пшениці «Безоста-І». Над її удосконаленням та поліпшенням працювали відомі селекціонери. Юрко теж посіяв на своїй ділянці «Безосту-І», носив воду з колодязя, поливав грядку. На очах творилося справжнє чудо. За ніч більшало колосся, наливалося важке добірне зерно. Пшениця піднялася така висока, що майже сягала Юркових плечей. Нарешті настали жнива. Почалися вони і на шкільних ділянках. За наказом голови колгоспу привезли невеличку молотарку та ваги. Молотили снопи з кожної ділянки окремо, зсипали його в мішки і ставили на ваги.
Юрко зібрав найбільший урожай пшениці. Невеличка діляночка дала два центнери й чотири кілограми добірного зерна. Такого врожаю з такої площі ніхто ще не збирав у селі. Це був рекорд. Хлопця привітав голова колгоспу і першому на піонерській лінійці вручив путівку на сільськогосподарську виставку в Москву.
Такі ж путівки вручив він і піонерам Люді Щербань, Володі Карпенку, Максиму Коломійцю, Валері Зазірному. Мали їхати в Москву наступного літа. Та не поїхали — завадили фашисти. Нема вже в живих Люди Щербань, Максима Коломійця, Валерія Зазірного. Заросли бур'яном шкільні ділянки. Поліцаї обснували колишнє шкільне подвір'я колючим дротом, вимурували кам'яні доти.
Чоловік Ольги Трохимівни з перших днів війни пішов добровольцем на фронт, а вона перед тим, як фашисти підійшли до Прип'яті, виїхала з малим сином у сусіднє село до своєї старшої сестри.
Та навесні карателі спалили село. Вчительці пощастило втекти від есесівців, і тепер вона повернулася в Жовтневе. Комендант Штарк дозволив їй жити в селі Відрадному, бо вона мешкала там до війни. І ще треба було Ользі Трохимівні лікувати сина Сергійка, бо він дуже застудився у вогких та холодних землянках, танув, як свічка.
Марія Федорівна відклала дві ковдри, подушку, посуд, бляшанку з гасом, примус, трохи продуктів, щоб завтра відвезти вчительці.
Уранці Юрко запріг Гнідка, поскладав на воза пожитки, кинув три оберемки дров і поїхав.
Побачивши Юрка, Ольга Трохимівна зраділа, її змарніле обличчя пройнялося радісним усміхом.
— Проходь, Юрку, — запросила. — Виріс ти, змужнів. Якби десь зустріла, то, мабуть би, і не впізнала. Розказуй, як ви тут живете, як наша школа.
— Я зараз, — озвався Юрко, — привіз вам трохи припасів. Увечері мама видоїть корову, то принесу ще молока.
Хлопець заніс до хати ковдри, посуд, примус та бляшанку з гасом, дрова.
— Протопіть піч, Ольго Трохимівно, — порадив, — хай піде по хаті теплий дух. Я вам ще привезу дров.
Аж потім сів на лаву, оглянув хату. На полу, застеленому сіном, вкритий рядном, лежав блідий хлопчик, син учительки — Сергійко. Минулого року він вчився у другому класі, ходив на Прип'ять і, як той вітер, гасав на ковзанах по замерзлій річці.
— Нема в нас нічого, — бідкалася вчителька, — все згоріло. Я ледве встигла пальто накинути та одягти Сергійка, як тікали в ліс. І все одно застудився. Днювали й ночували в болоті, ховалися від карателів. На очах тане. Думала, Оксана Василівна допоможе, а її нема в селі, втекла від арешту.
Вчителька відрізала скибку хліба, помазала маслом та медом, віднесла сину:
— Їж, Сергійку, і тобі полегшає. Я й молока дам. Спасибі, сусіди принесли, і сіна дали, щоб бую чим піл заслати, і рядно позичили.
Хлопчик поволі їв хліб з медом, запивав молоком з крутобокої білої чашки, а вчителька розповідала Юрі:
— У травні почалася облава на партизан. Увірвалися в село есесівці. Перестріляли всіх курей, пиячили, знущалися над людьми, як хотіли. А вранці виявилося, що один фашист плаває в колодязі. Чи скинув його хтось туди, чи, може, й сам упав з п'яних очей, а карателі зразу почали розправу. Наша хата стояла неподалік Прип'яті. Навколо шелюга, верби, очерет. Не встигла подоїти корову, як чую — собака сусідський гавкає, аж заходиться. І тут — постріл. Потім ще один. Хтось несамовито зойкнув. І голос сусідки:«3а що?! За що ти мою дитину вбив?!» У сусідки була маленька донечка — Оксанка. Так ми хутчій з хати, шелюгою до річки, причаїлися в очереті і не знаємо, як нам далі бути. Чуємо, німці поблизу лементують. І хату нашу запалили. Сиділи в болоті до пізньої ночі, чекали, поки карателі вгомоняться.
Учителька приклала руки до скронь, обличчя її посіріло від болю, і тільки очі спалахнули страшною ненавистю:
— Ніколи не забуду тих передсмертних зойків, дитячого плачу… І зараз чую ті вигуки… Ніколи не думала, що люди здатні на таку жорстокість! Та фашисти й не люди! Божевільні вбивці! Гасали, як навіжені, по кущах та шелюзі, а в болото не відважилися заходити. Стане на березі і гранати в очерет жбурляє. Пішли ми вночі на хутір до моєї далекої родички. А незабаром і той хутір спалили. Поселилися в лісі, викопали землянку, прикрили її глицею і жили… Ходили в спалені села, шукали в погребах картоплю, капусту, квашені огірки — харчувалися. Нам нічого, а Сергійко застудився. То я й вирішила перебратися в село. Німці видали наказ, щоб усі поверталися на те місце проживання, де мешкали до війни. Дістала я перепустку та дозвіл на право проживання в селі Відрадному. Спасибі Вірі Миронівні, допомогла, поручилася за мене. Думаю, і в селі мені робота знайдеться. Як хочеться дожити до того дня, коли не буде на нашій землі цих окупантів. Як я їх ненавиджу! Своїми б руками душила!
— Не треба так говорити, Ольго Трохимівно, — розгублено озвався Юрко. — Бо є всякі люди в селі, самі розумієте. З'явилися й агенти гестапо — так і нишпорять. Треба бути обережним.
Учителька довірливо посміхнулася:
— Так я ж, Юрку, знаю з ким говорю! Не вірю, щоб серед моїх учнів були зрадники! За кожного з них головою ручуся.
Приємно Юрку чути такі слова, та все ж застеріг:
— І серед ваших учнів, Ольго Трохимівно, є всякі люди. Шлапак зразу став поліцаєм, видав учителя математики Павла Никифоровича Кошового. Забрали гестапівці його з дружиною, розстріляли. І Шлапаку в нагороду віддали годинник Павла Никифоровича, отой, пам'ятаєте, круглий такий, а на ньому вибиті математичні формули.
— Який же це Шлапак? — болісно запитала вчителька. — Їх же три було в школі. Котрий з них?
— Тимофій, — уточнив Юрко. — Ходило по селу п'яне, до людей чіплялося, над дівчатами збиткувався. Убили його партизани під Солов'їним островом, ще минулої осені.
— Хто ще пішов з учнів німцям служити? Юрко опустив голову, відповів глухо:
— Я коменданту ловлю рибу, пайок одержую, фольксдойчем вважаюся.
— Знаю, — якось м'яко озвалася вчителька.
— А що? — розгублено відповів хлопець. — Довелося працювати… От і працюю!
— Тепер будемо разом працювати, — посміхнулася Ольга Трохимівна, — німці збирають лікарські рослини. Особливо їм потрібен для чогось корінь лопухів, платять за зілля сіллю та борошном. Відкривається пункт по прийманню лікарських рослин і в селі Відрадному. Так я й одержала призначення — працювати в цьому пункті. Я ж біолог, розуміюся на лікарських рослинах. Отже, Юро, будемо діяти разом. — Учителька якось загадково посміхнулася, запитала: — Нема у вас вересового медку?