Выбрать главу

— Нічого не розумію, мій генерале!

— І не треба зараз розуміти, — відповів Дітмар, — на все свій час! Спершу дочитай стенограму таємної партизанської наради.

У Зоряній знову настала тиша, лише час від часу чулося шарудіння паперів, поскрипувало вікно. Юрко сидів непорушно, ніби закам'янів, чекав продовження розмови між фашистами. Цікаво, чому Дітмар запевняє, що в них мало часу — лише один рік.

— Я прочитав, мій генерале! — нарешті почувся розгублений голос Маєра. — Для мене подібний фінал фон Лау — кричуща несподіванка!

— Ситуація дійсно незавидна, — погодився Дітмар, — особливо для Гіммлера. Фон Лау — його людина, його вихованець. Він довго працював у канцелярії рейхсміністра.

— Страшні речі, сумні речі, — простогнав Маєр.

— Зараз крізь густе сито пересіюється контингент розвідувальних шкіл, — озвався Дітмар. — Всі, хто був рекомендований до них фон Лау, відсіюються і направляються на додаткову перевірку в СД. Всіх учнів школи «Вольф», рекомендованих фон Лау, необхідно терміново вивезти в Київ.

— Невже це правда, мій генерале?

— Що ти маєш на увазі, Отто, в чому сумніваєшся?

— У зраді фон Лау, — відповів Маєр. — Не міг він перекинутися до більшовиків, не міг допомагати комуністам.

— Чому?

— Генерал військ СС, — роздумливо почав Маєр, — досягнув таких життєвих вершин, осяяний славою, і став зрадником, коли наші солдати вийшли на береги Волги. Ми перебуваємо на порозі перемоги — і в цей час стати зрадником?

Дітмар голосно зареготав:

— О свята простота! Ми, Отто, на порозі поразки! І це вже не вигадка, а справжня реальність. Ми не маємо змоги взяти Сталінград! Немає ні живої сили, ні техніки. Не за горами — зима! Паулюсу необхідно відводити війська від Волги! Це єдиний шлях врятувати наших солдатів! Але хто відважиться сказати цю гірку правду Гітлеру? Хто? Кожен, хто осмілиться зробити таку заяву, буде оголошений державним злочинцем і страчений. Ми програли війну з більшовиками!

— Невже всьому кінець? — не вірив Маєр. — Невже боротьба між нами і комуністами вирішується на їхню користь?

Дітмар заперечив:

— Ні, такого я не скажу. Програш Гітлера ще не означає остаточної перемоги комуністів.

— Не розумію, мій генерале!

— Тут немає чого розуміти, — роздратовано кинув Дітмар. — Ми будемо продовжувати боротьбу проти більшовиків. І вже зараз дещо робимо… Адже ніякого миру між нами і комуністами бути не може. Саме з цієї незаперечної істини ми й повинні робити належні висновки. З часом окресляться й наші майбутні позиції. Я певен, що фашизм не зникне безслідно. Він і далі протистоятиме комунізму, можливо, дещо зовнішньо зміненим, але непорушним у своїй суті. У збереженні фашизму кровно зацікавлені всесильні монополії, особливо військово-промислового комплексу, а це — основна сила провідних капіталістичних країн. Нас обов'язково будуть рятувати і підтримувати.

— Так, мій генерале, — непевним голосом озвався Маєр, — звичайно, ще не все втрачено. Але мене охоплюють відчай та страх, коли починаю думати про наше майбутнє.

— Солдат не повинен відчувати страху, — різко кинув Дітмар, — бо тоді він перестає бути вояком.

— Звичайно, — пожвавішав Маєр, — у нас немає особливих підстав для відчаю. Німецькі солдати вийшли на береги Волги. Вермахт здобув історичну перемогу.

— Не історичну, а скоріше — істеричну, — глузливо зауважив Дітмар, — бо наслідки походу на схід вже давно вирішені. І вирішені не на нашу користь. Ми програли війну. Отже, будь-які розмови про історичні перемоги — безпідставні.

— Але Сталінград має впасти з дня на день, мій генерале! Це реалія, яку важко заперечити!

— А що далі? — байдуже запитав Дітмар. — Що нам дасть захоплення цього міста? У нас немає сил для форсування Волги та виходу до Уралу. А за Уралом ще лишається величезна територія.

— Фюрер дав наказ форсувати Волгу!

— Ну й що? — перебив Маєра Дітмар. — Я з таким же успіхом, гер Маєр, можу наказати вам взяти на спину цей палац, в якому ми зараз перебуваємо, і перенести його у ваш маєток, який, як мені відомо, розташований неподалік Мюнхена. Чи спроможні ви, при всьому бажанні, виконати цей безглуздий наказ? Повторюю — ми програли війну.

— Що ж нас чекає в майбутньому? — розгублено озвався Маєр.

— Продовжимо нашу боротьбу, — відповів Дітмар, — але в інших умовах. Боротися з комунізмом необхідно більш підступною та витонченою зброєю. Я привіз надзвичайно секретні інструкції, і завтра ти з ними мусиш докладно ознайомитися. Ми ще не закінчили цю війну, а вже посилено почали готуватися до нової, яка, будемо сподіватися, виявиться більш щасливою для нас. Настав час готувати нову зброю для нової війни.

— Ви маєте на увазі, мій генерале, зброю, яку невдовзі завезуть на Татарський острів?

— Дурниця! — заперечив Дітмар. — Я більш ніж певен, що всі ці «Табун-5» та «Табун-10» неспроможні змінити хід війни на нашу користь. Якщо нам пощастить очистити тили наших військ від партизан — то цією «перемогою» ми продовжимо на якийсь час свою власну агонію. У майбутній боротьбі нам необхідно скористатися іншою зброєю. У відкритому бою ми ніколи не подолаємо комуністів. Доказ — нинішня війна.

— Яка ж нова зброя буде застосована?

— Нарешті, — пожвавішав Дітмар, — ми зможемо перейти до більш конкретної розмови, яка стосується нас безпосередньо.

— Я слухаю вас, мій генерале.

— Нова зброя, яку я маю на увазі, буде використана проти комуністів у далекому майбутньому. Вона має знешкодити тих росіян, які ще не народилися і не скоро з'являться на світ. Зброя буде діяти через два-три десятиліття.

— Знову нічого не розумію, мій генерале! — розгубився Маєр.

— Зараз я тобі все поясню. У відомстві Гіммлера створено велику групу під керівництвом бригаденфюрера фон Крігера. Її завдання — планування майбутніх політичних, ідеологічних, економічних диверсій на територіях, які знаходитимуться під контролем комуністів. Наш противник повинен бути знекровленим і розкладеним зсередини. Він мусить втратити так званий революційний ентузіазм, віру в комунізм. І наш удар необхідно спрямувати проти молодого покоління. Проти тих, хто не стикався віч-на-віч з нами і не має про нас достатньої уяви. Молоді, яка житиме у майбутньому в соціалістичних країнах, необхідно всіляко прищеплювати ниці, тваринні інстинкти, виховувати в неї агресивність, цинізм, вороже ставлення до старших поколінь, до їх здобутків, зневагу до вітчизняних героїв, тамувати почуття патріотизму. Спадкоємці солдат нинішньої Червоної Армії не повинні проявляти героїзм, закривати своїми грудьми амбразури, безстрашно вмирати за свою Вітчизну. Наступні покоління росіян повинні переродитися, забути про такі поняття, як честь, совість, вірність, обов'язок! І наша розвідка вже сьогодні думає, як здійснити цей задум, втілити його в життя!

— Я не покладаю особливих надій на розклад більшовиків, — озвався Маєр, — і вважаю, що всі розрахунки групи фон Крігера приречені на провал.

— Не перебивай, — зауважив Дітмар. — Зараз певні завдання покладаються й на штандартенфюрера фон Маєра.

— Слухаю, мій генерале! Я готовий виконати будь-яке ваше доручення! — покірно виголосив Маєр.

— Нині у всіх школах СД, — повідомив Дітмар, — створюються групи слухачів «Альфа». Завдання випускників цих груп провадити активну підривну роботу на ворожих територіях в далекому майбутньому. І основна увага звернена, зрозуміло, на Росію. До групи «Альфа» набирається лояльна, перевірена молодь віком від 18 до 25 років. Наші вихованці зможуть виконувати поставлені перед ними завдання на протязі трьох, а то й чотирьох десятиліть. Головне — посадити дерево, виростити сад, а плоди — будуть! От ми й приступаємо до закладки своїх «садів». Слухачі групи «Альфа» прибудуть до школи «Вольф» через місяць, зараз іде остаточне формування цієї групи. Гра, як кажуть, варта свічок. Один наш суперагент Рудий чого вартий! Він ще зовсім молода людина, а вже має неабиякі заслуги перед рейхом. Це людина без нервів, без совісті, без серця, зіткана з підступу та підлості. Саме такі особи потрібні нам для майбутніх диверсій.