— Прошу йти за мною.
Обережно, боком, він просунувся у щілину, а за ним рушили хлопці, дивуючись, як вони раніше не змогли натрапити на цей лаз. Вхід, мабуть, давно обвалився, чи, може, його обвалили навмисне. Промінь ліхтарика вихоплював із темряви масивні кам'яні брили, скріплені між собою темним, скипілим розчином. Кам'яні валуни були потемнілі від часу, один бік їх вкрився густою кіптявою, ніби тут довго горіли смолоскипи. Далі над головою піднімалося високе склепіння. Стіни його були вибиті в суцільному камені. «Так ось який він, цей таємничий водозлив, — подумав Юрко. — Це ж про нього й згадував аптекар Сиволап у своєму записнику. А ми з лейтенантом Вершиною вважали, що мова іде про кам'яну дірку, яка виходить у глухий Вовчий яр, і там шукали замасковані мідні блискітки».
Водозлив виявився досить широким та просторим. По ньому можна було без будь-яких перешкод провести вряд троє коней. Скільки років цій споруді? Мабуть, вона значно старіша за ту, що виходить у Вовчий яр і якою Вовка та Юрко, пробравшись в парк, поставили магнітні міни на танкетках та фургонах.
Несподівано промінь Іванового ліхтарика вихопив з темряви потьмянілі мідні блискітки. Юрко придивився і розчаровано зітхнув. На кам'яній стіні тьмяно, немов підморгуючи хлопцям, блискотіли ромбики. Отже не цим водозливом аптекар проникав у кімнату Червоної красуні. Є ще, мабуть, якийсь таємний підземний хід, але спробуй його знайти, коли він не позначений на пергаменті.
— Чого зупинився? — запитав його Гончар.
— Так тут мідні блискітки!
— Вигадуєш! Нема тут ніяких бляшок! Вони далі, ближче до грота Привидів.
— І тут є! — наполягав Юрко. — Іди ближче — побачиш.
Він підійшов до кам'яної стіни, рукавом піджака протер її, і в промені ліхтарика весело заблискотіли мідні ромбики. З-під пилу проступила рука, що тримала округле древко списа. Хлопець знову витер стіну. Тепер на ній чітко було видно зображення русича-воїна, одягненого в сталеву кольчугу, поцяцьковану мідними блискітками. На голові воїна металевий шолом. Густа, широка борода закривала пів-обличчя і розлого спадала на кольчугу. Постать воїна нагадувала билинного богатиря Іллю Муромця. Юрко прикипів поглядом до кольчуги. Майже вся вона була прикрашена мідними ромбиками. Вони виднілися на грудях, плечах, рукавах, вишикувавшись рівними блискучими рядками. У правій руці воїн тримав спис, а ліва лежала на руків'ї довгого меча. Фарби були яскраві, чисті, не поблякли, не втратили своєї свіжості.
— Це не той портрет, — здивовано мовив Іван. — Там був молодий воїн, а тут — літній богатир. І там без меча і списа. Я точно пам'ятаю. Ходімо далі, самі побачите.
Пройшли ще метрів сто, і тепер уже Славко помітив на стіні ще одні мідні кружальця.
— Дивіться! — озвався він. — І тут блискітки! Тільки трохи інші!
Протерли стінку — і перед хлопцями постав портрет молодшого воїна в шоломі та розкішній кольчузі, на якій блискотіли мідні кільця. Ними густо, як пригаслими жаринами, була всіяна довга, до колін кольчуга.
— Хлопці! — вигукнув Вовка. — А цей воїн чимось схожий на Олександра Невського, пам'ятаєте кіно? Точно Олександр Невський! І борідка також, як у князя! І очі!
— І це не той портрет, — розчаровано сказав Гончар, освітивши його ліхтариком. — Ми цих зображень не помітили, бо поспішали. І ліхтар у нас був нікудишній, блимав, як той каганець.
Пройшли ще трохи. Вовка нагнувся, щось підняв і здивовано вигукнув:
— Хлопці, пістолет! Тільки якийсь дивний.
Володя тримав у руці покритий рудою іржею пістолет з довгастим, трохи загнутим руків'ям. Іван узяв знахідку, оглянув, нерозуміюче стенув плечима:
— Дивна машинерія, — показав, — таких пістолетів я ніколи не бачив. Мабуть, колишня зброя, тепер уже, так би мовити, музейний експонат.
Славко простяг руку:
— Дай гляну! Я бачив недавно такі пістолети. Він уважно подивився на знахідку, пояснив:
— Німецький! Тільки не теперішніх німців, а отих, що приходили на Україну у 1918 році. Кайзерівці їх носили. Офіцери.
— Звідки ти знаєш? — запитав Іван.
— Знаю, — відповів Славко, — батько такий пістолет в лежаку після громадянської замурував.
Юрко уважно розглядав мідні кружальця. І ромбики, і такі кільця є в кімнаті Червоної красуні. Отже, цей водозлив і підземелля з'єднані між собою. Тільки таємниця і ромбиків, і кружалець поки що невідома. Як її розгадати? І йому пригадався сон, розмова з Червоною красунею, її порада запитати про таємничі підземелля. А в кого — не встигла сказати. Невже в селі є люди, які щось знають про підземелля, про те, як проникнути в глиб таємничого, сповненого несподіваних загадок давнього кам'яного лабіринту?
Пройшли ще метрів п'ятдесят. Іван зупинився, промінь ліхтарика вперся в кам'яну брилу. На ній чітко виднівся портрет молодого русявого воїна. На ньому не було шолома. Густе, кучеряве волосся вільно спадало на широкі плечі, прикривало кольчугу, прикрашену мідними зірочками, такими, якими були всіяні стіни та стеля Зоряної кімнати. Руки воїна лежали на руків'ї довгого, блискучого меча.
— Оце той воїн, — прошепотів Гончар, — Молодий. На ньому кольчуга з мідними зірочками. Я ж казав! Виходить, що у водозливі є три портрети, все одно, як у билині «Три богатирі», Тільки тут один літній, другий молодший, а третій — юний воїн.
Юрко підійшов ближче. Його очі радісно зблиснули. Зірочки! Нарешті! Правду, мабуть, писав Сиволап у своєму щоденнику, що він, потрапивши в кімнату Червоної красуні, міг, при бажанні, проникнути в приміщення колишнього будуару. Дивно. Як же звідси, з Кам'яного водозливу, потрапити в приміщення Червоної красуні? Там же ніде немає мідних блискіток, крім тих, що в квадратній кімнаті та відкривають вихід до старих каменоломень.
Іван колупнув нігтем одну зірочку, другу.
— Мідні! — прошепотів. — Тут їх і зубилом не вирубаєш! Колись учитель Олександр Васильович водив нас на екскурсію в старі каменоломні, в оті, що за підземним монастирем, і там я теж бачив такі мідні візерунки. Тільки не було ніяких портретів. Кам'яна стіна і на ній блискітки.
— Ходімте додому, — запропонував Вовка, — мені ще сьогодні сіно треба з болота перевезти.
— Ні, хлопці, — тихо мовив Іван, — підемо далі. Я позичив у німців п'ять автоматів і лишив їх біля грота Привидів. Треба забрати — скоро пригодяться.
Нарешті вони дійшли до кінця водозливу. У кам'яній стіні виднілися старезні іржаві дуги, що правили за східці, пофарбовані колись зеленою фарбою. На них і зараз виднілися її залишки. По них можна було піднятися до кам'яної стелі, на якій чорніла масивна залізна ляда з великим грубезним кільцем. На ляді теж виднілися залишки зеленої фарби.
Іван освітив її ліхтарем, прошепотів:
— Звідси можна пробратися в грот Привидів, а з грота на подвір'я палацу. Я нещодавно навідався туди і розжився на п'ять автоматів.
Автомати ті стояли у кутку, прихилені до стінки. Іван подав їх Юрку, Вовці, Славку, ще два накинув собі на шию:
— Треба забрати, бо тут іржа почне їсти.
Тепер можна було спокійно залишити загадковий водозлив. Все, що хотіли побачити — побачили. Шалена радість розпирала Юркові груди: він знає, як з таємничого кам'яного тунелю можна проникнути в кімнату Червоної красуні. Досить йому натиснути на потрібні мідні зірочки, і в кам'яній стіні відкриється прохід. Він і виведе його до бібліотеки, до тих приміщень, де зараз перебувають партизанські розвідники. Хай би подивилися на таке чудо Іван та Славко, хай би й вони збагнули загадку мідних блискіток, тільки не має він права обмовитися жодним словом про секрет Зоряної кімнати. І Вовка не подає виду, що йому відома загадка мідних блискіток.
Юрко мимоволі затримав погляд на Вовці. Змарнів хлопець, схуд за останні дні, став мовчазним, непривітним, ніби затамував у серці якесь пекуче горе. «Треба буде поговорити з ним, — подумав, — може, біда яка».
Коли виходили з водозливу, Юрко мимоволі зупинився біля бородатого воїна, отого, що стояв на варті з мечем та списом, поглянув на його мужнє обличчя. Скільки віків стоїть він на своїх незмінних чатах?