Я пропищала щось геть нерозбiрливе. Вiвцi, рознервувавшись, збилися докупи. Волохате диво притислося темним, мов у найчорнiшого африканця, тiлом до бокiв насторожених овець.
— Татцельвурм! — прокричала я, рукою намацуючи вили, аби боронитися, якщо оце жахiття, до речi, зовсiм не схоже на ящiрку чи тим паче динозавра, надумає пити i мою кров, як це воно робить зi свiйськими тваринами.
— Татцельвурм! — безсило прошепотiла я, вiдступаючи до дверей, вiдчуваючи, що створiння, яке притискається до овечих тiл, зовсiм не є небезпечним. Бiльше того, воно дивилося на мене такими нетямущими очима, навiть не усвiдомлюючи мого крику, принаймнi, не сприймаючи мiй вереск за реальну загрозу своєму життю.
Вибiгши зi стайнi до коридора, я побачила, що Марчелло стоїть на порозi, тримаючись руками за одвiрок, i що його очi по вiнця налитi голубою вологою неба, аж здалося, що, попри переляк, вiн дуже чомусь пишався собою.
— Татцельвурм! — кинулась я до старого, не розумiючи його затаєної радостi.
А вiн стояв непорушно, мов останнiй промiнь холодного зимового сонця, що на обiд пече, а увечерi зникає за однiєю iз сiрих гiр, заливаючи альпiйським морозом прийдешнiй вечiр.
— Вiн… тут… — невпевнено сказала я знову, дивлячися на старого, на те, як вiн впивався у дерев'яну раму дверей поїденими часом пальцями, i довгий жовтий нiготь зiгнувся пiд його натиском.
I в той момент я зрозумiла його гордiсть. Зрозумiла його вчорашнiй переляк. Вiдчула серцем, чому йому так хочеться жити. Бути. Iснувати. Переборювати природу та власний сморiд. Вiн, як закарпатськi вiдьми, що не можуть померти, не потримавши когось за руку та не передавши у такий спосiб власну мiць та знання, не мiг вiдiйти у минуле, не мiг згаснути з думкою, що плiд його життя був марно плеканим.
Невже я, волею випадку, мала стати тiєю жертвою, що мусить перебрати чиюсь таємницю, аби той хтось мiг полегшено видихнути свою останню дозу повiтря?
— Хто це? — безсило i майже безголосо проартикулювала я, i в голосi моєму бемкали стривоженi дзвони цiкавостi. Мов музика, прозвучав для нас обидвох мiй рятiвний голос. Бо Марчелло настiльки потребував схвалення за скоєне, що навiть пiдiйнявся з лiжка — востаннє у житті, геть немiчний. Вiн був для себе митцем, що роками працював над картиною. Тому потребував розумiня та пiдтримки.
Марчелло кволо вiдповiв менi:
— Це ми… Такi, якими б мали бути… Первiснi… Якими нас створила природа… Не забрудненими смiттям цивiлiзацiї…
Вiн говорив, а на обличчi його повiльно розкривався тiрольський полудень: сонячний та геть теплий, такий, що коли надворi завеликий снiг, вiн пiдтоплює холоднi маси, провокуючи лавини.
— Я питаю тебе, хто ця дитина? Чия вона? Хто її батьки?
У моїй душi на мить сколихнулась надiя на iм'я Катька-Кiттi. I вiдразу, танучи мiж густим нашаруванням болю, знов осiла на дно сполоханої пам'ятi. Нi, це чорне диво не могло бути моєю донькою, моєю рiзноокою дитинкою, маленьким клубочком, котрий мiг стати ниткою до мого усвiдомленого щастя та спокою.
— Немає значення, хто його батьки! Розумiєш, через нього ми з тобою маємо усвiдомити, хто ми такi. Ти могла теж бути ним. Без страхiв, невiддiльна вiд природи, тою, котра вмiла би бавитися на сонцi i ховатися мiж скелями вiд грози. I жодна крапля страху перед тобi подiбними не каламутила б твого єства. А так ми є тими, ким нас виростило суспiльство. Подивися на себе i зрозумiєш усе. Усвiдомиш помилки людства. Твої нiчнi стогони є нiчим iншим, як наслiдком болю хворого суспiльства.
«Через нього», вiн сказав «через нього». Отже, це хлопчик, гупало менi у скронях брудними вiд послiду ратицями колись бiлих овечок. Чийсь хлопчик. Хтось народив його так само, як я привела на свiт Кiттi. Нi… Тiльки не думати про неї так часто, бо можна з глузду з'їхати. Якщо, звичайно, пiсля усього скоєного та пережитого вiн у мене ще є. Не думати про Катьку, бо почуття провини лиже мене пошерхлим язиком усiх овець на свiтi!
Крiзь вiдчиненi на двiр дверi стайнi занадто яскраво свiтило сонце, вiдбиваючись вiд кришталевого снiгу, виїдало мої ще не до кiнця звиклi до надлишку свiтла очi. Марчелло стояв на порозi своєї посивiлої домiвки. Пес, не розумiючи наших трагедiй, сидiв неподалiк, весело б'ючи хвостом по снiгу.
«Треба розчистити двiр вiд снiгу, а то занадто важко ходити по воду», — знову подумалось менi не до речi.
— Що ми тепер робитимемо? — запитала через мить я.
— А що ти маєш на увазi? — я бачила, як йому важко дається стояння.
— Що робитимемо iз цим хлопчиком?
— А ти не можеш нiчого з ним робити. Хiба що вчитися жити.
Учитися жити… Так доречно… Так актуально… I так нереально.
Я сiла на холодний порiг бiля дiдових босих нiг, забувши, що вiд переохолодження менi ще бiльше болiтиме.
Iз загорожi доносилось поперемiнне i навiть трохи рiзноголосе бекання. Я сидiла шокована, безсила вiд потрясiння, порожня вiд життя. Сидiла i не розумiла, що маю чинити далi.
— Скiльки йому рокiв?
— Чотири.
Чотири роки… Трохи старший за мою Катьку… Саме стiльки рокiв мав Марiїн хлопчик.
— Це твiй онук?
Жодна жилка на його обличчi не поворухнулася, видаючи горе чи радiсть.
— Я вже говорив, не має значення, хто народив цю дитину.
У первiсному свiтi взагалi не було матерiв. Жiнки виношували дiтей i покидали їх, щойно тi спирались на ноги. Як тварини. Люди наслiдували тварин. Бо спiвiснували разом iз ними. Знаєш, що вперше спонукало мене подивитися на людину, як на просто розумну тварину, котрiй колись був притаманний єдиний недолiк — беззахиснiсть, який змусив її стати розумною? Мабуть, ти помiтила, немовля завжди намагається смикнути матiр за волосся. А це не дитячi витребеньки, це рудимент. Адже ранiше дiти, аби вижити, аби не впасти, були змушенi триматися за шерсть матерiв. Тому навiть зараз малюки нiколи не засинають з порожнiми руками. За словами Герлiнде, у кожної матерi немовля бодай один раз падає. I майже завжди без поганих наслiдкiв. Розумiєш? Це у них, маленьких, вiд тварин!
— Ти — хворий! Тебе потрiбно лiкувати! Хiба не розумiєш цього? Подивися, що ти наробив iз дитиною. Про що ти тут менi розповiдаєш? Про немовлят? Та чи хоч знаєш ти, що таке немовля? Чи тримав ти його на руках, маленьке, безпомiчне тiльце, котре прагне любовi?
— Тої, що ти йому не дала?
— А бодай i тої! Але тепер я вже розумiю, що таке дiти, — вiдповiла я, усвiдомлюючи, що старий звiдкись знає i про моє нещастя. — Ми вiддамо хлопчика до лiкарнi.
— Так! Але перед тим тебе живцем спалять гохобердорфцi. Потiм вони розiпнуть хлопчика i зроблять iз нього мумiю для вiдлякування татцельвурмiв!
Тим часом полудень на обличчi Марчелло повiльно згасав, залишаючи за собою похмурi борозни болю. Я зрозумiла, що до лiжка сам вiн не дiйде. Адже підвестися з ліжка та прийти сюди йому допомогла величезна сила волi. I тiльки-но вiн вiдчув, що я зумiла прийняти це овече дитя, як сили знов покинули його. Я вiдвела старого до кімнати.
Потiм снувала хатою, не бачила нiчого, наштовхуючись на речi, не знаходила собi мiсця. Думала про чорне дитя iз великою i нiколи не стриженою головою.
Увечерi наважилась пiти до стайнi. Було холодно i лячно. Так, це таки знову настала моя зима. Як i перша, та, що кiлька її тижнiв я провела у Тiролi з моїм чоловiком, котрого менi не вдалося (i не хотiлося) тодi зрозумiти. Зима, коли я втратила їх, своїх рiдних-нерiдних. Зима, коли я здобула волю цiною їхнiх смертей. Тодi, коли вiдлiтала на невеличкому гелiкоптерi, коли боялася собi зiзнатись у тому, що вiдчула себе майже щасливою. Приголомшеною, прибитою, але радiсною.
Так трапилось i зараз. Я несла до стайнi у своїй душi крихкий льодяник зацiкавленостi. Несла i боялася, що ось зараз, ще кiлька хвилин, i вiн розтопиться вiд доторку таких гарячих вiд одвiчного руху моїм тiлом молекул невдоволення власним життям. Життям, у якому менi завжди кортiло бiльшого. Коли чоловiка — то кращого, коли дитину — то лiпшу, якщо подорожi — то дальнi, якщо грошi — то завжди великi. I вiд постiйних претензiй до себе, у серцi та головi завжди зрiли психози.