Зайшла. Вiвцi звернули на мене увагу рiвно настiльки, аби кинути завжди голодними поглядами на мої руки. А помiж них, спираючись на колiна та великi пласкi долонi, стояв хлопчик вiдразливої зовнiшностi. Стояв, дивлячись на мене випуклими пiвкулями овечих очей i щось пережовував круговими рухами великої вiд постійної роботи щелепи.
Дивився на мене без щонайменшого зацiкавлення. Маленький баранчик у недорозвинутому тiлi чотирьохлiтнього хлопчика. Довго дивилась i я на нього, аж доки рiзким рухом вiдчинила хвiртку й увiйшла до стiйла.
Я стала. Чомусь була, до гидких вiбрацiй у пальцях, розлюченою. Вiвцi з повагою розступилися, бачачи, що в моїх руках нема їхнього улюбленого сiна. Пiдiйшла до малого. Вiн, хоч ростом був набагато бiльшим за ягнят, кинувся до овечої купки. Розсовуючи їх темним та брудним тiльцем, мов розумiючи, що я прийшла за ним, намагався заховатися пiд годiвницю.
Менi стало шкода його. Уже й перехотiлось заносити до хати. Але залишати його й надалi тут? Нi, я не могла. У менi прокинулась надiя вiднайти або збудувати наново свiй внутрiшнiй спокiй завдяки цiй дитинi. Маленькiй людинцi, котру я вже не могла народити, i котру не могла вiднайти.
Нагнувшись, торкнулася хлопчика тремтливою рукою, i почула тихе та протестуюче:
— Бее-е-е-е-е-ее!
З переляку малий дихав голосно i швидко. Я взяла його на руки. Вiн не дряпався, не бився, як я очiкувала, тiльки махав, як це роблять ягнята, витягнутими прямими руками i ногами, i бекав, не розумiючи, чого хоче вiд нього чужа iстота. Хлопчик пручався, я вiдчувала рукою, як стрiмко гупало його людське серце.
Нi, я не могла залишити його у стайнi. Але й робити щось, що могло би травмувати дитину, не хотiлось. Як бути? Адже, залишившись мiж вiвцями, вiн нiколи навiть не запiдозрить своєї приналежностi до людей!
Таки занесла хлопця до хати, вiдчуваючи дрiбний трем його брудного вiд власного послiду тiла. I вже тiльки в хатi замислилася над тим, що я з ним далi робитиму. Вкладу до свого лiжка? На пiдлогу? Укрию на нiч шкурами його родичiв?
— Вiднеси його туди, куди вiн належить, — невдоволений голос Марчелло звучав кволо, проте твердо.
— Хочеш сказати, що його мiсце серед смердючих тварин у хлiвi?
— Смердючих тварин? Поглянь на нього, хiба вiн кращий? — iронiчно зауважив старий.
Гiрка ненависть електричним струмом прокотилася моїм тiлом:
— Ти! Ти! Як ти можеш! Ти зробив його таким!
— Я просто спробував повернути людину до її витокiв, аби розвiнчати думку про її могутнiсть.
Тим часом хлопчик, який важив у свої чотири роки не бiльше десяти кiлограмiв, нi про що не думаючи, і, мабуть, зi страху оросив мене солоною водицею свого тiла.
— Тваринам мiсце серед тварин! — переможно просичав дiдо. Вiдтак рука його немiчно звисла з лiжка, рука безсилого, вiдцвiтаючого тiла, котре, наперекiр усiм смертям, ще втримувало у собi глузд.
Я не почувала вiдрази до хлопчика, коли моїми ногами стiкала його сеча. Тiльки контури мого змореного власними вигадками серця вiдчувала усiм єством. Пекучi, ядучi контури, такi, що могли не витримати тиску iзсередини i просто розiрватися, мов стiнки повiтряної кульки. Кульки життя.
Поклала хлоп'я на пiдлогу i вiн вiдразу став на кiнцiвки. Уже тiльки потiм помiтила, що встаючи, вiн завжди спочатку пiдiймав заднi лапи, тобто ноги, потiм спирався на лiктi, далi тягнув догори обдертий худющий задок, а вже далi спирався на видовженi, видозмiненi долонi зi скоцюрбленими пальцями, котрi нiколи в життi нiчого не тримали, а служили хiба для розгрiбання снiгу у пошуках трави. Пальцi закiнчувалися чимось чорним та жахливим, як собачi кiгтi. Та воно й не дивно: жодного разу не стриженi, деякi закрученi досередини, iншi вiддертi попiд корiнь, стирчали вони, наводячи на мене тваринний жах.
Хоча нiгтi я роздивилася значно пiзнiше, коли мила дитину. Бо розгледiти щось пiд нашаруванням закам'янiлого бруду, котрий, зливаючись зi шкiрою, надавав їй кольору найчорнiшого африканця, було просто неможливо.
Отож, хлопчик звiвся. Дрiбними стрибками, копiюючи овечок, вiн вiдразу заскочив до найтемнiшого кутка кiмнати, за дiдовим лiжком, — головою до стiни, а до нас — брудним задом.
Я не могла не розплакатися. Боже, скiльки рокiв не робила цього. Не рюмсала, не ревiла, не скиглила, не лила слiз. I ось зараз це дитя нiби пробудило мене зi сплячки. Розворушило повiтряну кульку мого гумового серця. I воно трiпотiло та билось, мов налите азотом, вперто пнучися догори. Коли у людинi воскресає дитяче вмiння виливати свiй бiль, то життя починає викермовувати з безвиходi. Я подумки дякувала вищим силам за те, що, крiм бажання померти, вони дали менi на цьому заснiженому етапi внутрiшню силу розплакатися.
Плакати — от чого не навчили мене батьки. I навiть тодi, коли мала карпатська «грушка-дичка» ображено втiкала вiд ненависних їй дiтлахiв, люблячий батько суворо дивився з-пiд випалених сонцем на сiнокосах брiв. Адже єдине, чого не мали робити горяни, — плакати. Ти мiг дати відсіч, мав право боронитися i битися, але не мiг показати слiз, доказ своєї слабкостi.
I ось зараз здавалося, нiби це плакала давно вiдмерла частинка мене. Якась дуже добра i чуйна частка мого черствого, як я завжди вважала, єства.
Я вимивала сльозами iз забрудненого органiзму роздрiбленi, мов жовчне камiння, крихти смертi.
Моє ягнятко мовчки причаїлось у щiлинi мiж старим лiжком та облупленою стiною. I хоч вiвцi тварини стаднi, хлоп'я не тицялося носом у мої колiна, бо я була тiєю, котра не належала до його отари.
Старий мовчав. I я не знала, як довго вiн ще зможе боротися за згасаюче, залите смородом екскрементiв життя. Хоча запевняв, що все, що трапляється з ним, спочатку проживається у головi, i що вiн таки переживе цю зиму, а весною лагодитиме нову загорожу для овець. Адже весна, казав вiн, призначена для нових звершень.
Iнколи Марчелло просив мене зварити йому тiєї чи iншої трави. А вони, лiкувальнi рослини, висiли у сусiднiй, холоднiй кiмнатi, куди я заходила, коли хотiла вiдчути запах лiта. Однак старий здебiльшого мовчав, любовно шукаючи поглядом хлопчика, котрий все не наважувався виповзати зi свого страусячого сховку.
А я часто плакала. Плакала, аж доки не вiдчула власне безсилля змiнити щось бодай у цiй кiмнатi. До очманiння щаслива та до тремтливого вереску сумна, опускалась на вкрите старим шматтям та овечою шерстю мiсце бiля камiна i провалювалась у залитий дрiбними спалахами пiдсвiдомостi сон.
…
Отже, ми почали жити разом. Не просто спiвiснувати, а жити, i не кожен окремо, а таки справдi — разом. Я, майже тридцятирiчна вдова, котра втомилася вiд двоплощинних болiв — тiлесного та духовного, сiмдесятилiтнiй тiролець з iталiйських Альп, котрого не вiдпускала з життя думка про дослiди над дитиною, а також оболонка здичавiлого хлопчика, у якого пiд посiченими, численними шрамами тiла мiцно засiла овеча свiдомiсть.
Ми жили. Я щодня намагалася вдихнути в дитину крихту любовi — виявилося, я вмiю це робити, бо вiдчувала до малого i жаль, i розумiння, i нiжнiсть. Тiльки тепер починала усвідомлювати, що мене сюди, у гори, тягнуло не тiльки бажання померти, а й слабка, мертволиця, яка, щоправда, зовсiм не грiла, надiя віднайти дитину.
Марчелло водив за хлопчиком зацiкавленим зором, у його зiницях читалася гордiсть за скоєне. Погляд старого переконував мене, що вiн доживе до весни, настiльки сильною була його жага залишатися з нами. Чи, може, настiльки сильним був страх перед невiдомiстю та забуттям? Адже ми, казав вiн, не можемо по-справжньому уявити собi смерть тiльки з однiєї причини: ще нiхто звiдти не промовив i слова. Так само ми не могли уявити внутрiшнього свiту хлопчика, бо вiн не озивався до нас. Слова для нього звучали порожнiми звуками, котрi не несли у собi небезпеки, тому й не ставали вартими уваги. А сам хлопчик був просто мовчазним свiдком своєї iсторiї, яку вiн, незважаючи на приналежнiсть до людей, не пам'ятав, бо не усвiдомлював.
Я поволi переставала сердитися на дiда, глибоко в душi була навiть вдячна йому за диво, котре порятувало мене вiд всепожираючої нудьги, яка провокувала бажання смертi.
Зникав гидотний трем серця, що з ним ранiше прокидалася та засинала. Той трепiт колись нагадував трясовицю лiтака, котрий зненацька потрапив до повiтряної ями.