Нiч була настiльки слiпою, що я, хоча вже давно не мала страхiв перед темрявою, боялася вийти навiть за порiг. Хурделиця завивала за вiкном, просовуючи крiзь димар довгi щупальця до камiна. За вiкном, як ти до нього не притуляйся, не побачиш нiчого, крiм великих снiжинок, що били у шибку, вiдрiзаючи хату вiд усього свiту.
Було темно. Крiзь частi пориви снiгу я чула тугий, не схожий на людський голос Флооро. Чула його кроки, i знала: незважаючи на темряву, вiн не зачепить жодного стiльця, бо зiр, як i нюх, у нього був чудовий. Отож, тiєї ночi мiй хлопчик довго тупцював бiля столу, на котрому вже другий день i третю нiч лежав глевкий шматок їжi.
Я тiльки почула шурхiт, не знаю, як вiн це зробив, але вже через секунду зрозумiла — малий пережовує хлiб.
Моє серце наповнилося материнською нiжнiстю. I я втiшалася з того, що мiй хлопчик, мiй маленький Флооро iз випуклим животиком, має у своїй надзвичайно малiй голiвцi iз низьким та запалим чолом бодай якусь краплину глузду. I вiн сьогоднi нею скористався.
Зранку я, знову залишаючись голодною, мимохiть згадуючи своє розкошування-ласування заморськими делiкатесами на американському круїзному лайнерi, вмочила до миски iз теплою водою хлiб для дiда, та поставила на край столу останнiй окраєць, плекаючи надiю, що моє маля, моя спотворена квiточка, що жила без сонця, бо збiгом обставин змушена виростати мiж камiнням, сьогоднi не забуде свого нiчного досягнення i знову потягнеться за їжею. Чекати довелося довго. Флооро знову кiлька годин тупцював бiля столу. Його ногами уперше стiкав рiдкий послiд. Шлунок, не звикши до нової їжi, вiдмовлявся нормально функцiонувати. Але Флооро зовсiм не звертав уваги на такi дрiбницi, як зеленувато-жовтi екскременти на худих патичках-лапах, котрi сьогоднi вночi вперше подали ознаки справжнiх людських нiг.
I тут вiн, мов коза, закинувши прямi переднi лапи догори i спершись ними об край столу, поклавши видовжене пiдборiддя мiж двома скоцюрбленими лапами-руками, хриплячи щось гортанною мовою, намагався довжелезним (о, Боже, чи це не вiд щоденного лизання соляної каменюки, що я її помiтила в яслах?) язиком дiстати окраєць.
Ми з дiдом перекинулись переможними поглядами. А старечi пальцi Марчелло знову склалися в пучки, нiби тримаючи олiвця, аби записати до потаємного зошита нове спостереження над спотвореною людиною-виправданням власних душевних бiд.
Ми перемагали. Ми думали, що перемагали. Ми хотiли вигравати, бо нашими повiтряними кульками керував єдиний, непереможний, той, котрого не зiтерти за жодних обставин iнстинкт — iнстинкт виживання.
Ми, двоє маленьких, по-своєму звихнутих на власних комплексах людей, думали, що можемо перемогти природу, виховавши в сучасних умовах первiсну людину. Ми, плачучи вiд смутку, вiдкрито тiшилися з цього. Дiдо — бо змiг стати Пiгмалiоном людської (вiдсутньої) душi. I я. Я радiла не так знахiдцi-Флооро, як Флооро-усвiдомленню-що-я-нi-в-чому-не-винна. Адже тепер зникали усi мої думки-спогади. Про жахливий характер. Про дитинство, коли сусiдка говорила iншiй сусiдцi, що мала Петрова грушка така корова, до Бога, та й препаскудний має характер!» Тепер оце «має» для «Петрової Грушки» набуло зовсiм iншого значення. Виправдального! Бо вона, тобто я, тобто грушка-дичка мого нянька-Петра, не «має» чи «мала» характер, вона його набула! На-бу-ла! Тепер я могла без жодних докорiв сумлiння звинуватити сусiдок чи ще когось (власне тiло?) у своїх невдачах. I свiт, котрий так нагло вкинув мене до всепоглинаючих америк та австралiй, хоча б на один вiдтiнок, на одну барву, на один тон зробивсь свiтлiшим. I вiд цього у менi завмирало велике гумове серце, котре з повiтряної кульки кольору морської хвилi — тiєї, що у лайнерi-коритi я ковзала нею вперше, прокладаючи собi шлях вiд Чорного моря до Середземного, аби потiм вiдпливти до дитячих мрiй — ставало схожим на серце iз кровi та плотi.
Одного ранку, спостерiгаючи за традиційно апатичним Флооро, я усвiдомила свiй грiх, хрест i покуту (котрi, о Боже, злилися в єдине): так легко втрачаючи чоловiка та доньку, я поверталася у володiння власної потаємно-омрiяної iнфантильностi. Iнфантильнi мрiї були бичем, котрий хльостав мене школяркою, студенткою, дружиною, матiр'ю. У тих мрiях не було мiсця для чоловiкiв i дiтей. Бо я, сотнi разiв висмiяна сiльськими дiтлахами «грушка-дичка», вiдчувала себе затишно тiльки бiля татка, котрий iз суворим виразом обличчя та лагiдним посмiхом у кутиках пошерхлих губ завжди переконував, що грушка — найсоковитiший та найсолодший плiд, i що розпiзнають його смак тiльки тi, котрi зумiють дочекатися осенi. I менi вiрилось, що вiн мав на увазi справжню осiнь, ту, що настане пiсля спекотного лiта сiнокосiв, i чекаючи її, я плекала мрiї про далекi країни, де не буде нi сусiдських дiтлахiв, нi ще однiєї осенi, а тiльки вiчне лiто, i я у ньому купатимусь, житиму у суцвiттi власної молодостi. Гарна i щаслива…
Там будуть хлопцi, котрi приноситимуть i менi на перше квiтня не глину попiд ворота, а тюльпани, зiрванi, як ведеться, у городi сусiдської, бридкiшої дiвчини, та великi оберемки бузку, уквiтчанi рiзнокольоровими паперовими стрiчками.
Подорослiшала я, провiвши кiлька рокiв на кораблi, де не було нiкого, хто приймав би за мене рiшення. Там я не могла залишатись пасивною, як тодi, ще на першому курсi, коли менi так подобався одногрупник, а я жодного разу не виказала йому своєї симпатiї. Бо чекала зустрiчного кроку вiд нього. Навiть Кевiн став моїм першим чоловiком тiльки через те, що проявив iнiцiативу. Але тепер уже все позаду. Я умiю вiдстоювати себе, бо навчилася розпiзнавати власнi бажання, завжди розмитi, мов кола на водi.
Тим часом я розумiла, що хоч як би нам був до вподоби прекрасний театр на двох — тобто наше усамiтнення з хлопчиком — а таки доведеться йти до баби Герлiнде за провiантом. Бо їсти сiно та солому, маючи навiть найблагороднiшi намiри, як-от стати твариноподiбною iстотою без радостi та печалi, я не могла.
Розумiючи, що наражаю на небезпеку всiх: себе, Герлiнде, Марчелло та Флооро, iншого виходу не мала. Рiзати овець я не вмiла, та й не хотiлось їсти побратимiв мого сина. Тепло одягнувшись, вже було ступила за порiг кiмнати, аж кволий голос старого примусив озирнутися.
— Чого тобi? — насупилась у менi карпатська забобоннiсть: не повертатися, бо не пощастить.
— Перекажи Герлiнде, що Сон-сона звали Чавакутою, i що його три роки тому знайшли мертвим неподалiк Бренерро.
Я мовчки рушила до виходу, навiть не глянувши на нього, таким огидним був вiн менi у ту мить, однак старий знову заговорив:
— Олено, там, у столi, є кiлька малюнкiв, вiддай їх Герлiнде, скажи, що я, як i обiцяв, не забуваю подiй тридцятирiчної давностi…
Марчелло говорив занадто стомлено, хоча був iще ранок, i занадто сумно, хоча зазвичай вiн сповнював кiмнату надiєю. Нiби прощається, подумалося менi. I це була правда, вiн прощався з Герлiнде, котру не бачив кiлька десятилiть.
Я взяла до рук сiрi картонки. На малюнках була зображана його кохана, тiльки без зморщок, без смутку в очах, така, якою полюбив її Марчелло, якою її уявляв у переповненi самотнiстю ночi. Уже виходячи, почула, як вiн, радше марячи, неголосно мовив:
- Їх засипало снiгом у зимiвнику, де жила Марiя. А коли люди вiдкопали, було вже пiзно…
Починався сiрий вечiр. На посипане пучечками тьмяного мiсячного свiтла село опустився щипучий мороз. Прокрадаючись голими заснiженими городами до захованих вiд цивiлiзацiї гохобердорфських хат, що мiцно тулилися дерев'яними боками до похилої поверхнi гори, я вже чула запах згорiлих дров, що їхнiй дим прокладав собi шлях крiзь теплi комини. Аби не привертати увагу собак, я намагалась не провалюватися у снiг та не шурхотiти широчезними чобiтьми, до пiдошов яких великими цвяхами були прибитi широкi та добре вiдтесанi, за формою схожi на лижi, дощечки.
Мимохiть пригадала заголовки газет п'ятирiчної давностi: «Gruneszone — Todeszone» (Зелена зона — зона смертi). Темними кiстяками лiтер вони волали про лавину, гендлюючи моїм болем людини, що втратила рiдних.