Тодi я метнулась до дiда. Не розумiю, чому вчепилась у його посохлi голi плечi (роздягнула його ще ранiше, бо вiд довгого лежання просмердiлий одяг мiцно приклеївся до тiла, так, що сморiд вiд нього ще довго носився кiмнатою), струсонула ним iз такою силою, нiби хотiла витрясти слова-зiзнання, всю правду про його уявний свiт надлюдей (чи пiдлюдей?), але вiн мовчав, його очi залишались заплющеними, а кутики потрощених старiстю губ посмiхались. Його холодне тiло смердiло старечими видiленнями. А з привiдкритого рота вiдгонило солодкуватим присмаком фiналу. Простирадла тхнули останньою сечею. Тунель Марчелло зачинився зi сторони дня та людства, вiдкриваючи якiсь iншi, незвiданi нами горизонти, перегорнувши сторiнку його таємницi, i зараз, на новому аркушi не було зовсiм нiчого, крiм бiлизни тiрольського снiгу, i менi вчувалося, як старий Гiорг, сидячи на зеленiй рiзьбленiй лавицi, високими нотами виводить пiсню старих i сiрих вiд власної сивини гiр.
— Holadaittijo — спробувала в розпачливому одурi i собi наслiдувати первiсний вiвчарський клич про небезпеку.
I згадалося, як невидимий птах, що спочатку чути тiльки помах його крила, пролiтає чорною тiнню на бiлому блиску землi. I завiрюха вщухає, аби завтра знову сипонути в нашi вiкна спочатку мокрими опадами. I нiч опускається разом iз морозом, перетворюючи тi опади на хрусткi кристалики снiгу.
А ще я пригадала апатичний погляд нi в чому не винного, сердешного Флооро, коли тiльки увiйшла до залитої смородом та смертю (солодкавою смертю, яка забрала зi собою останню таємницю Марчелло) кiмнати. Флооро дивився на життя так, як дивляться на беззмiстовну картину, як споглядають порожню театральну сцену. Нiби давав менi зрозумiти: вiн буде однаково апатично спостерiгати за смертю людини та за найчарiвнiшим танцем. Бо нiщо, крiм їжi, не може сколихнути його свiдомостi та мовчання. Це тiльки ми, люди, у безкiнечно-довгому монолозi із собою розмовлятимемо без жодної мети упродовж життя. Вiн же мовчав. Його не лякало перебування в однiй кiмнатi з небiжчиком. Його нiщо не зачiпало.
Я, безпорадна та розгублена, iз каменем на знову сутулих плечах, вискочила на занесене снiгом подвiр'я i, склавши човником руки, як тодi, коли невiдь-чому боролася за своє беззмiстовне життя, кричала так, аби вiн, голос, не вислизав крiзь мої пальцi та не лякав замислених птахiв, кричала, аби вдавити свiй стогiн назад, до скорботного тiла, аби не вiдлякати Флооро, кричала про чужi бiди та жахи, котрi волею долi оселились у моєму тiлi. Через деякий час, коли серце вихлюпнуло у свiт ще одну порцiю печалi та розпачу, коли тепле тiло звивалось у кучугурi снiгу i волосся вже посивiло вiд бiлих мух, вiдчувши холод, я вповзла до кiмнати. Саме так, заповзла на чотирьох, i нехай я не маю знайомого Флооро запаху, котрий на рiвнi пiдсвiдомостi рiднить його з певним видом живих iстот, одначе я стану Могамедом, аби йти до своєї гори, я стану такою як вiн, аби тiльки навчити мого сина любити живу людину, котра навчилася любити його. Я стану такою як вiн, ми житимемо щасливо, незважаючи на смерть та життєвi тунелi, котрi чомусь завжди обривають нашi, пересипанi великими планами дороги. Тим часом був уже початок березня, а весна ще не починалася. Маленький Флооро, жадiбно вбираючи запах свiжого хлiба, голий стояв бiля старих саней, i прозора слина стiкала з його викривленого рота, падаючи на неймовiрно бiлий снiг…
Тепле тiло щоденника
Я не могла притягнути його тiло до людей, адже тодi вiдкриється таємниця iснування Флооро, а разом iз тим розiб'ється крихкий кришталь моєї тонкої надiї на щастя удвох. Люди не зрозумiють нас. I навiть якщо гохобердорфцi не вб'ють мого сина i нам вдасться пробратися далi, до мiста, я розумiла, що там на нього чекали би дослiди та вiчний неспокiй. Ученi вивчали б його тiло та душу, намагалися примусити хлопчика стояти на двох чи артикулювати слова, бездумно, мов папуга, всього кiлька слiв, без яких не давали б йому нi води, нi їжi. Вони, можливо, захочуть, аби вiн справляв природну потребу в унiтаз, а Флооро, не розумiючи їх, мiг би просто нахлебтатись iз бiлої мушлi води.
Затвердла земля залягала так глибоко, що, здавалося, я витрачу всi життєвi сили, данi менi для того, аби любити Флооро, перш нiж розкидаю важкий, наметений за кiлька мiсяцiв снiг i почну рити останнiй сховок для демiурга Марчеллло.
Упоравшись iз яскравим, що аж вибирав очi, снiгом, я побачила землю такою, якою ще нi разу вона для мене не була: життєдайною. На її зимовiй, тонкiй шкiрi тулились одна до одної старi замерзлi травинки, нагадуючи менi, що життя — це передусiм природа.
Кiлька разiв, агресивно вгризшись лопатою у захололу, як колись моє серце, землю, я знову ледь не закричала вiд лютi, безпорадностi та безсилля: вона виявилася зовсiм не землею, не ґрунтом, що розсипається, коли його взяти на долоню, аби вдихнути запах життєдайностi, а кам'яною породою старої альпiйської скелi, що в її захованих вiд людського ока, ще не дослiджених куточках, мiцно (на мiльярди рокiв уперед) в'їлись вiдбитки нiг вимерлих динозаврiв та великi листки пальмових дерев.
I тодi у мене не залишилось iншого вибору крiм того, аби поховати Марчелло просто на слонячiй поверхнi гiр, та накрити мiцним, бо вiчним (принаймнi, на мiй погляд) покривалом прабатька-неба. Я знала, покарання прийде незмiнно. Але не зараз, колись. Тепер для мене було найважливiшим випростатися пiд важким, власним тягарем набутих страхiть. Скинути страх перед майбутнiм i розпалити до неможливого велике вогнище любовi до мого Флооро.
Скорботна, везла я мертвого та голого Марчелло, прив'язаного мотузком до старих саней баби Герлiнде, туди, за залите льодом та снiгом озеро, до урвища мiж сiрими скелями, аби заховати труп вiд людей, котрi нiколи не зрозумiють нi мене, нi його, нi тим паче нас разом, тягнула його, аби вiдсунути на непевний вiдрiзок часу правду про Флооро.
Моє тiло покрилося солоним, липким та гарячим потом, ноги тремтiли вiд усвiдомлення: один неправильний крок, i я або зiрвуся до урвища, або провалюсь до однiєї з кучугур, котрi зараз здавалися звичайними горбатими наростами землi. I тодi вже не дочекаюся, коли маленький хлопчик скоцюрбленими ручками обiйме мене за шию i любовно посмiхнеться так, як посмiхаються п'ятилiтнi дiти до своїх матерiв.
Тiло гепнулося, мов звалилась до урвища важка дерев'яна колода, тягнучи за собою шлейф снiгової пилюки. А я, навiть не перехрестившись, бо вiра моя у Бога похитнулася ще тодi, коли, п'ятирiчною, захоплена великою кiлькiстю блискiток на картинах, що прикрашали iконостас, захотiла торкнути образи, на котрих була зображена єдина жiнка, бо все iнше, божественне, було незмiнно чоловiчого роду. I наш худий, iз сiрим обличчям та темними колами попiд очима дяк зло засичав гадюкою про те, що менi, саме менi, тут не мiсце. А його син, котрий тримав величезну Бiблiю у маленьких, посiчених бур'яном руках, ховаючи за святою книгою усмiх, прошепотiв остогидлу менi вуличну дражнилку:
— «Грушка-дичка»… «Грушка-дичка»…
Тiло скотилося донизу. Я навiть не подивилась йому вслiд, боячись, що снiговi маси, приховуючи справжнi контури урвища, не витримавши ваги мого тiла, поволочать i мене за собою, туди, до гробницi творця найкращого на цiлий свiт Флооро. I розвернувшись, потягнула до свого першого справжнього дому дерев'янi сани.
Плечi, тягар яких, здавалося, зменшився в об'ємi, напружено кам'янiли, а серце нидiло, як тодi, коли Альпи гнали мене вiд себе, нашiптуючи про нелюбов; здавалося, зараз менi вчується глухий звук, i я тiльки потiм дiзнаюся, що то знесло перший будинок, а потiм трiсне шкло, завалиться стiна, лавина огорне мене знову правдою свого жахливого iснування. I не буде менi порятунку за скоєне. I не дасть вона менi нового шансу, як тодi, коли хотiла навчити любити, вiдродитись, стати новою. Тепер не пробачить вторгнення в її володiння, не пробачить менi холодного тiла Марчелло, котре вiднинi спочиватиме в її посивiлому волоссi.
Снiг пiд мештами-лижами хрускотiв, ледь прогинаючись, нагадуючи залитi солоною океанською водою нерiвнi ночi на американських лайнерах, Джефа iз сильною, мов отрута, джамайкiйською травкою, та його розповiдi про єднання з природою, про плем'я растаманiв та фiлософiю щастя, вiд якої у мене прогиналася пiд ногами хитка пiдлога невеличкої двомiсної каюти (бiльш схожої на купе потяга «Ужгород-Одеса», до якого мене завжди проводжала моя добра, завчасно посивiла мамка), про хрускiт пальцiв Джефа, котрий в компанiї iнших чоловiкiв завжди нервово тягнув за них так, що неприємний звук розносився всiєю каютою.