Тепер я знала, що Земля має сотнi iсторiй про диких людей, уже не говорячи про первiсних, знала, що їх можна оцивiлiзувати хiба за мiльярд рокiв. Довiдалася про двох iндiйських дiвчат Амалу та Камалу, яких виховали вовки, про Вiктора, Каспара Хаузера, тих, котрi лоскотали уяву людей протягом тисячолiтть. Але вся ця теорiя була менi нi до чого. Нi, прототипи Мауглi чи Тарзана, котрi насправдi мали не таке романтичне життя, як описали автори свiтової класики, мене не цiкавили. Навiть бiльше — менi було однаково. I досвiди та надбання попередникiв, i їхнi невтiшнi висновки… Бо доки живе мiй хлопчик, доти в моїй душi житиме непогасима, як сонце, надiя.
Але що ж iще, крiм лiкiв для власної душi, шукав Марчелло у безпомiчному поглядi Флооро? Усi його книги, зачитанi, перечитанi, iз позначками на полях та мiж рядками… Невже це i було реальнiстю, життям старого?
Помутніння
Тим часом Флооро дедалi частiше тягло на подвiр'я. Вiн не любив цiєї задушної хати. Йому хотiлось або простору, або хлiва, де пахло застояними тiлами овець, де були маленькi баранчики iз ледь кучерявими спинками, котрi, зiпнувшись на довгi й худенькi нiжки-патички, весело скакали одне бiля одного, нагадуючи, що мiй хлопчик — передусiм дитина, котрiй також потрiбнi iгри. Так, вiн умiв бавитись. Але по-овечому. Iнколи, коли мав гарний настрiй, пiдскакував, закидаючи догори ноги, спираючись на руки, i обличчя його нагадувало кiлькамiсячне ягнятко, яке радiє життю тiльки через те, що воно, ягня, є ягням. Мене дивувало, з якою тваринною радiстю вискакував вiн на подвiр'я, зовсiм голий, в очах — затуманена туга тварини, що її вiдiрвали вiд звичного середовища, скакав у кучугуру вiдкиданого снiгу i впивався тремкою iлюзiєю свободи вiд мене. Тицяючись обличчям у снiг, ковтав його, мов найсмачнiше морозиво, i лягав на спинку, задираючи ноги i руки догори, граючись власним тiлом, нiби це була єдина його забавка, реальна втiха. Iнколи я впускала до нього в загорожу пiд стрiхою кiлька овечок, аби вони могли вдосталь набавитися, бо не хотiла забирати вiд Флооро овече дитинство, позбавляти його тих радостей, яких вiн прагнув.
Iз кожним днем, озираючись на своє минуле, спостерiгаючи за хлопчиком, я вiдчувала, що дедалi бiльше хочу бути такою, як вiн. Забути впливи цього свiту, i одного разу, рука в руку, пiти зi своїм сином на полонину, де, кажуть, володарює Альмгайст, i жити з ним вiльним життям, не переймаючись людськими проблемами. Не мати набутого iнстинкту страху, котрий провокує самозахист, i тому — не думати про майбутнє.
Я прагла у свiт, де немає снiв. Дивно, у книгах Марчелло йшлося про те, що дикi дiти не бачать сновидiнь. Я хотiла розучитися бачити кольоровi картинки — сховки моїх денних страхiв, не бачити щотижня тiєї змiюки-лавини, що наповзала на мене, даруючи надiю та безнадiю водночас… Не марити нею, забути страх, а з ним i свiй людський початок.
Марила волею. I знала: здобуду її, але не тепер, не вiдразу. Опiсля, коли обiйду i полонину, i озеро, i стару печеру, коли вiднайду стару вовчицю, котра наганяє на селян страх та змушує їх у цю пору пiдiйматися в гори. Так, я знала, її треба вбити ранiше за селян, а тiло принести вночi до їхнiх будинкiв, аби вони не забрели на моє обiйстя. Вбити тварину, аби задобрити людей. Люди i тварини. Чи є мiж ними якась iстотна рiзниця? Бо, коли вiрити книгам Марчелло, на самому початку її не було, всi спiвiснували разом.
Та й тепер, хiба велика рiзниця мiж Флооро та мною, тiєю, котра ще кiлька рокiв тому, не думаючи нi над чим, хилиталась солоними водами у пошуках кращого, ще не пробуваного делiкатесу життя? Подiбно до малого, я жила у свiтi, де немає нi краси, нi мистецтва, нi любовi, нi дружби. I незалежно вiд моїх чи його просторових перемiщень, ми не могли вiднайти себе. Iснувала тiльки одна рiзниця: вiн не шукав, бо не знав про її iснування, а я — бо не хотiла знати…
Тим часом вовчиця почала ночами навiдуватись до дверей нашого хлiва. Про це свiдчили слiди її лап. Єдине, що спало менi на думку, це вбити її самiй, аби вночi кинути її холодне тiло десь бiля села. Бо я не хочу позбуватися сенсу життя саме тепер, коли Господь привiв мене на цю прадавню полонину, неподалiк котрої, за розповiдями гохобердорфцiв, жив старий та жахливий Альмгайст; давно, принаймнi так кажуть (а хто каже, не знаю, бо всi розповiдi про нього починаються i закiнчуються таємничим «кажуть»), вiн вбивав нечестивих пастухiв, котрi наважувалися не вiрити в нього, духа альпiйських полонин. Тут менi вiдкрилась одна з таємниць: людина не народжується людиною. Вона нею виховується. Та менi не ставало легше вiд цього.
Але вовчиця, гнана голодом та холодом (а може, ще й самотнiстю?… Та нi, таке поняття як самотнiсть їй не вiдоме, бо самотнiсть тварин — це не втеча вiд власних страхiв та комплексiв, як у мене, це — звичний стан несвiдомостi), приходила до нас попiд вiкна. Завжди безшумно, мов Альмгайст, гiрський дух, його величнiсть Привид, котрого так боялись легковiрнi тiрольцi. Я майже нiколи першою не чула її крокiв, хоча спала чутливо, немов маленький, виморений життям зi мною, Флооро. Я розумiла, що вiн так довго не зможе, йому важко тут, у в'язницi з чотирьох стiн, вiн хотiв до них, своїх довгошерстих, давно не стрижених побратимiв, котрi вже давно, щойно зник його запах, вiдкинули мого хлопчика, вiдреклись його, бо нiколи i не пам'ятали його обличчя, знали тiльки запах. Нiби й не було для них мого маленького сина, нiби вiн, безпомiчна дитина, перестав для них iснувати, як перестав би iснувати баранчик, котрого вiдвели на зарiз, аби здерти шкiру, а м'ясо вiддати милим рiздвяним гостям.
Першим завжди вiдчував вовчицю Флооро. Здавалося, у нього була фантастична тваринна здатнiсть чути не лише звуки. Ми саме спали. Як уже повелось у нас вiднедавна, я лягала бiля хлопчика, обiймала його однiєю рукою, а вiн, насторожено глипаючи на мене, ще десь годину не мiг заснути, бо мiй запах не будив у ньому довiри до мене.
Вiн сприймав свою найнiжнiшу виховательку за iстоту з iншого, не його свiту. Малий не мiг нiяк зрозумiти, що ось ця низькоросла жiнка, двонога iстота, котра пахне зовсiм не вiвцею, може бути для нього чимось таким, чим були мами-овечки iз невимитим вим'ям. Iнколи я геть втрачала глузд. Спочатку заходила до хлiва, вилежувалася на вкритiй сечею та дрiбним послiдом пiдстилцi, потiм притискала до тiла баранчикiв, i тiльки так поверталася до сина.
Спав вiн завжди неспокiйно, i тому, коли вовчиця (а може таки татцельвурм?), одним словом, коли невiдома iстота пiдкрадалась до нашого обiйстя, маленький Флооро якимось енним чуттям вiдчував щось не те i вовтузився на пiдлозi, сопучи та голосно дихаючи. Спочатку я не надала цьому належного значення, думаючи, що мiй хлопчик, як це часто траплялось, просто тужив за звичною йому обстановкою.
Але одного разу вранцi, коли альпiйське сонце сповiщало про близький кiнець зими, я вийшла за чимось на подвiр'я і помiтила на гладенькiй поверхнi високого снiгу вiдбитки її лап.
Забувши про свого хлопчика, кинулась по свiжих слiдах, аби вiднайти її лiгво. Але хитра тварина, як я i припускала, ховала свої слiди у володiннi густого лiсу.
Вiдтак засмучена, стомлена, повернувшись додому, я не побачила як завжди апатичного хлопчика, котрий сидiв або лежав на овечiй шкiрi, та тiльки iнодi водив за мною очима. Серце боязко тьохнуло, але вiдразу, разом iз серцем та скрипом дверей, тьохнуло щось i пiд високим смертним ложем Марчелло. Ставши на колiна, я зазирнула туди, i побачила свого хлопчика. Його перекривлене обличчя щемiло фiзичним болем та нерозумiнням цього болю: лiва скоцюрблена ручка лежала витягнута, i вiн дивився то на неї, то на мене, можливо, уперше вiдчуваючи сильний фiзичний бiль. Його обпечена шкiра набубнявiла пухирцями, i єдине, що я знала ще з дитинства, то це те, що до рани потрiбно прикладати курячi жовтки. А оскiльки про курку та яйця тут зовсiм забула, так само, як i не пам'ятала про свiй колись розбещений смак (вiдмовлялася на кораблях вiд простої їжi, бо — нам подавай тiльки делiкатеси), то я просто простягнула до свого хлопчика руки. I тодi рухнула лавина в моїй головi. Вона падала так звисока, бо гори, що накопичували її, були занадто гостроверхими, що я вiдразу, бiля лiжка, лiгши на пiдлогу, вхопилася своїми короткими руками за голову, яка знала тисячу зачiсок, кольорiв та типiв завивок, i скиглила, зцiпивши зуби.