На овечих очицях Флооро не було i тiнi слiз, бо ж сльози — це те, чому можна навчитися вiд людей, реагуючи на свої або чужi емоцiї.
Через кiлька годин хлопчик таки вилiз зi свого сховку, аби бiльше нiколи (а часу нам уже майже не залишилось) не пiдходити близько до камiна. Хоча ранiше любив грiти свої дитячi атрофованi кiсточки бiля жовто-палючих язикiв, годинами безтямно дивлячись на чудернацьку гру полум'я.
Обпiкшись, бо ж хотiв вiдчути те, що йому подобалося, ще ближче, бiльше нiколи не сiдав на моє улюблене мiсце. Тримався осторонь. Пам'ять таки животiла спалахами у його головi, аби не зiтерти iнстинктiв виживання.
Того самого вечора, коли я вкотре ходила кiмнатою (а у мрiях була уже порослою шерстю ягницею, яка бiльше не думає про життя), я раптом згадала про мазану пiч надворi — у таких печуть фермери хлiб. Кинулась до неї, вiдчуваючи, що саме в її черевi лежатиме щось важливе. Адже тiльки там я нiчого не шукала.
I таки не помилилася, бо там була iсторiя Флооро. У списаному на початку товстому зошитi йшлося про зиму мого приниження, про лавину, котра закинула мене до пiдвалу, вберiгши моє життя i вiдiбравши Кевiнове, аби дати зрозумiти менi котрусь iз iстин, що я їх або розгубила, або не зрозумiла.
У щоденнику старий писав про Герлiнде та про Марiйхен, яка, живучи у материному зимiвнику, час вiд часу навiдувалась до старого.
Фатальна ж подiя трапилась пiд час лавини, коли Чавакута, взявши Марiю силою, зачав iз нею мого синочка Флооро.
Щоденник Марчелло виявився говiркiшим за свого власника, бо розповiв менi те, що приховував старий.
Першi пострiли
Iнколи вночi, виморена голодом та зимою, вовчиця тихо пiдкрадалась до вiкна. Тодi Флооро починав дихати зашвидко та заглибоко. Двiчi я навiть бачила її трагiчнi обриси. Але таємничого татцельвурма бiля неї не було. Та й не вiрилося менi, що вони можуть ходити по здобич у парi.
Тим часом, гортаючи книги Марчелло про диких дiтей, я дiзнавалась багато нового. До прикладу, що у двох iндiйських сестричок, Амали та Камали, по-котячому блищали в темрявi очi. Уявити собi людськi змiни аж до такої мiри було не пiд силу. Хоч я i мала вже ось тут, бiля себе, свого маленького баранчика.
Iнколи я блукала горами, доки вечори не застилали вiд мене снiг, що вбирав у свої бiлi пухкi килими слiди життя та мовчання. Блукала, доки одного разу, вже пiсля того, як помiтила вовчi пастки, почула перший пострiл, що розкотистим громом розколов нашу сповнену зусiбiч таємницею тишу на друзки страху. Через кiлька годин, коли я, налякана такими смiливими дiями селян, переховувалась у заметенiй снiгом дерев'янiй хижцi, що впиралася кам'яно-бетонними ногами у похилий берег гори (у нiй пахло духмяним сiном, що його господар, мабуть, ще не так давно, як тiльки-но худоба поїла всi домашнi запаси, забрав до стодоли), почула завивання псiв, якi хоч i не знали, на що вони полюють, проте радiли такiй пригодi, перегавкуючись, мов тi вiвчарi, що переспiвувуються через гори…
Боячись за свого Флооро, я була змушена просидiти там до сутiнкiв, доки не стихли собачі голоси та вiддалений гомiн людей, котрi, на щастя, сьогоднi не натрапили на вiдбитки моїх лиж-черевиків, не вiдчули мого духу, не дiзналися про моє iснування тут, за лiсом, бiля полонини самого Альмгайста, неподалiк вiд озера, де, за легендами, у сiрiй скелi мешкав жахливий та невловний татцельвурм.
Вони пiшли, а я, та, котра завжди так насмiхалася iз життя, котра з дитинства була впевненою, що житиме на сотому поверсi одного iз модерних хмарочосiв, поверталася до своєї хатки, де, зiщулившись, без жодної мети проживав життя мiй хлопчик Флооро.
Того вечора знову купала сина, хоч вода наганяла на нього такий страх, який в менi будила думка про неспокiйний дух Марчелло, що приходив у снах i сварив мене за те, що його оголене тiло незабаром, коли танутимуть снiги, розкладатиметься, перетворюючись на гнилизну — вiчнiсть, зiткану з нiчого.
Але я мусила купати його: за допомогою води привчала хлопчика до перепадiв тепла та холоду. Бо провiвши своє життя на гiрських полонинах, де влiтку було тепло, а вночi зимно, вiн пристосувався не вiдчувати тiлом рiзницi у температурi, йому не були знайомими такi людськi хвороби як грип, кашель чи запалення. Вiн любив снiг i любив молоду траву, бо жив у гармонiї з природою.
Я купала його в гарячiй водi у довгому i холодному коридорi, а потiм ставила на пiдлогу, такого безпомiчного та нажаханого, мокрого, залишаючи бiля нього кiлька овечих шкур, аби вiн, задубiвши вiд холоду, закутувався у них. I хоча знала, що взяти до рук вiн нiчого не може, бо вони були для нього лишень переднiми лапками, котрими можна щось вигрiбати з-пiд сiна або тупати на iнших овець, коли доводиться вiдстоювати материне вим'я, проте вiрила у прихiд дня, коли Флооро збагне, що шкiрами можна накрити тiло вiд холоду, зiгрiтись. Вiрила, що зрозумiє, що його скоцюрбленi кiнцiвки — не овечi ратицi (чого вiн також не знав), а людськi пальцi, створенi для того, аби ними торкатися чи хапати.
…
Вони полювали. А вовчиця, гнаний голодом хижак, навiть не думала йти на запах м'яса до силець, у котрi мала втрапити.
Днями блукаючи горами, а вечорами повертаючись до сина, я стiльки разiв балансувала мiж смертю та життям, стiльки думала про мову та нiмоту хлопчика, що врештi менi також розхотiлося говорити. Бо я розумiла, що хоча мова i є найнезбагненнiшим досягненням людства, для мене вона стає загубленою, адже вiд цiєї зими мушу говорити зi своїми дiтьми виключно мовою серця.
I немає менi вороття, дороги назад — уздовж стiни сiрих, холодних, жорстоких i водночас прекрасних та лагiдних Альп. Уже занiмiли вибухи. Бiльше не пiдривали лавин, рятуючи вiдсталi та впертi села вiд загибелi. Заспокоївся навiсний снiг, вiдлiтаючи на хмарах у колообiг безмежжя. Пiдвечiрками добрiшало сонце. Наступного року синоптики не передбачатимуть навiсних снiгопадiв. I це добре, адже я бiльше не хотiла опинятись у серединi затяжної лавини смертi. На село насувалась передвесняна пора.
Я мовчала. Нiмувала ще й через те, що жодне слово не будило в свiдомостi мого Флооро якихось асоцiацiй. Нi, я не здалась, як дехто з хворих, не опустила рук, я просто хотiла мовчати. Бо коли говорила, мене не розумiли, не хотiли розумiти, не вiдчували вiбрацiй мого голосу. А тепер я житиму нiмо iз хлопчиком, якого жодний логопед на Землi не навчить вимовляти слово «мама».
Знахiдка
Вони таки знайшли мертве тiло старого Марчелло. Вони поспiшали, блукаючи горами, котрi, нашвидкуруч збираючи бiлизну краєвидiв, покидала зима. Селяни знали, що коли зiйдуть на село талими водами снiги, каламутячи питну воду, нi вовчицi, нi татцельвурма на вислiдкуєш, бо м'якi килими шовкових трав (тих, що ними тiрольськi дiтлахи, складаючи мiж великими пальцями рук, висвистують дивнi мелодiї, що аж птахи стурбовано озираються у пошуках небезпеки) вбиратимуть у себе слiди нiг альпiйського монстра.
Снiг уже не тримав на собi грубих черевикiв гохобердорфцiв. Вони провалювалися, вгрузали, iнколи навiть мiсили болото, що чвакало пiд невицвiлою за зиму (бо раптово замороженою) травою. Снiг зрадливо блищав на сонцi краплями поту. А на обличчях чоловiкiв весною розквiтала невимовна радiсть пережитої зими. Хоча всi добре знали: ще буде лiто i будуть обвали сiрого каменю. Та це вже не так лячно, як зсув лавини…