Шукали повсюди, натикаючись на мої слiди. Шукали завзято, не пропускаючи нi камiнчика, пiд котрим мiг би залягти грiзний у своїй жорстокостi та ще грiзнiший у невiдомостi татцельвурм. Ходили купками, не роздiляючись, нiби боялися побачити привид полонини, котрий гнатиме їх, караючи за давнi, ще з легенди, грiхи.
Стороною обходили тiльки озеро та скелю, нiби залишаючи їх на десерт, а насправдi жахаючись, адже звiдти, казали пастухи, по ночах чути розтривоженi голоси-завивання.
Шукали, аж доки не дiйшли до урвища, на краю якого ще не затяглися невiдомiстю слiди моїх лиж та старих дерев'яних санок. Аж доки не зазирнули туди, де оголеною безпораднiстю волало до них грiховне тiло Марчелло.
Котрийсь iз чоловiкiв, що кiлька рокiв тому, трусячись вiд страху та холоду (але згораючи вiд тваринної, непереборної цiкавостi), у негоду змушений був переховуватись у садибi iталiйця, упiзнав дiда. Ця пригода нагадала йому стару, як Гохобердорф, iсторiю про молодикiв, якi вiд нудьги вирiзали зi шматка дерева мстивого Альмгайста, i, поклавши його за стiл, збиткувалися з нього, аж поки третiй, наймолодший, не заступився. А тодi саме була пiзня осiнь, на дворi бушувала негода завиванням ображеного духа. I вiн без звуку ввiйшов до хати i вбив кривдникiв, зберiгши життя тiльки найменшому — пам'ять про себе, аби страшна легенда понеслася сiрою поверхнею гiр-слоненят та зеленими полонинами, аби переходила вiд ватри до ватри, наганяючи страх на вiвчарiв, змушуючи їх усе голоснiше й голоснiше виспiвувати високоголосе «Holadaittio».
Чоловiк стривожено крикнув, що то вiдьмак-Марчелло, на чийому подвiр'ї водиться нечисть, i що треба пiти до його хати, чи то забрати худобу, чи вбити її, аби бiльше не було i духу ворожби на цих заснiжено-квiтучих землях. А хату або спалити, або розкидати, щоб бiльше нiхто не селився на проклятому мiсцi.
Перестрашенi, а через те занадто рiшучi, вони поверталися до свого маленького високогiрного села, де жили привиди сiрих скель. На їхнiй дорозi, на старiй посохлiй яблунi цiлу вiчнiсть висiли зненацька замороженi, а тому немов свiжi, зеленi яблука.
У струмку, пiд вже тонким льодом, старанно обходячи камiння, гадюччям звивалась чорна вода. Темна тонка трiщина розтинала важкий, набухлий весняною вологою снiг.
Вони знали, що там, пiд снiгом та льодом, вирує не звичайний собi струмок, а майже рiчка. Тому обходили її стороною, за кiлька метрiв вiд берега. Бо вважали святотаством мiсити черевиками слiди життєдайної води, завдяки якiй, вони, горяни, то живуть, то помирають.
Поспiшали додому, аби зранку, нажаханi, проте рiшучi, гуртом, разом зi своїм католицьким пастирем, вступити до володiнь Альмгайста, звiльнити зачаровану полонину вiд духiв минулого, привидiв темряви, викорiнити звiдти свiй власний страх i, врештi, бодай на сонячне лiто зануритись у важку роботу, аби винести iз неї бiоплоди, котрi пройшли б усi екологiчнi тести i могли залягти на полицi модерних вiденських холодильникiв та морозилок.
Вночi гохобердорфцi молитимуться у маленьких капличках на своїх подвiр'ях, благаючи Бога про допомогу.
…
По пiвночi, порушивши клятву, прибiгла заморена Герлiнде, просячи впустити її до хати, ходила попiд вiкнами, доки я через коридор вiднесла закутаного Флооро в отару овець. Проте я не впустила її. Мовчки прийняла звiстку про завтрашнiх гостiв, котра лягла на мене важким каменем спогадiв: люди, не здатнi зрозумiти людей, люди, котрих страх жене на скоєння смертi, завтра прийдуть до мого будинку з благородною мiсiєю очищення. А я?
Вона пiшла, переконана, що я геть лишилась розуму, адже так i не озвалася до неї. Та вона виконала свiй обов'язок — попередила про небезпеку. Небезпеку? Але чого б це я мала боятися? Що зробила не так?
Хiба тiльки те, що навчилась любити маленьку iстоту, котру так важко вiдчути та зрозумiти. Хiба ще й те, що зумiла вiднайти дику дитину у собi, мовчазного самiтника Хаузера, котрий помiчає те, чого не здатнi бачити iншi. Той, який вiрить, що веселка i людина — двi рiвноцiннi iстоти. Що сонце i Бог — рiзнi сторони одного цiлого. А за вiру у такi речi не карають. Я знаю.
Баба пiшла, не отримавши вiд мене у вiдповiдь навiть пригорщi слiв, на котрi чекала, мов голодний на милостиню. Я чула, як танули її кроки, кроки жiнки, яка не могла забути Образу своєї доньки. Вiн гнав її уночi аж до мене, прагнучи врятувати чиєсьжиття.
Думаючи, що робити, я снувала кiмнатою, доки мiй вже натренований слух не вловив незрозумiлi шорох та писк. «Невже почалось»? — обiрвалося в менi, бо ж я так не хотiла зустрiти у хлiвi людей! Вхопивши зi стола великого ножа Марчелло, кинулась до Флооро.
Вiдчинивши дверi, першим, що я побачила у сiрому свiтлi свiтанку, — червона пляма на тоненькiй шиї лежачого Флооро. Моє серце-кулька враз напнулось i ледь не обiрвалось. Iнтуїтивно вхопившись за лiвий бiк, дивилася на свого занiмiлого хлопчика долю секунди.
Переляканi вiвцi збилися докупи, а мiй маленький хлопчик Флооро лежав на устеленiй сiном та послiдом пiдлозi. Iз його перегризеного горла ще сочилась ясна кров людини-вiвцi.
Що трапилося? Чому саме вiн? Може, через те, що в хатi старого Марчелло вiн перестав вiдчувати запах небезпеки?
Мiй хлопчик… Флооро, який вiдгукувався тiльки на звук «оооо»… О, яким вiн був прекрасним у своїй безмовності!
Я схилилася над його тiлом, аби прикласти пальцi до вiдкритої рани i зупинити кровотечу. Флооро розплющив очi. Його поглядом тихо скрадався бiль. Юним тiлом пробiг тремтливий струм конвульсiї. Це надало менi снаги. Вiн виживе, подумалось менi, i в той момент я спочатку на рiвнi пiдсвiдомостi, якимось енним чуттям вiдчула погляд диких та голодних очей на собi. Спробувала рiзко розвернутися, та було вже пiзно: сiре та худе тiло вовчицi, котра хотiла вiдвоювати поживу, летiло на мене у довгому смертоносному стрибку. Червона, закривавлена пащека скривилась у хижому оскалi, оголивши гострi рiзцi, i тiльки її вовче гарчання примусило мене мiцно схопити в долоню холодного ножа…
Сонце стояло високо, коли я розплющила очi та повела туманним поглядом. Кошара була порожньою, лише кiлька безпритульних баранчикiв, втупившись в одному напрямку, нерухомо стояли за поламаною огорожею. Я вiдчувала на губах солодкуватий смак засохлої кровi. Болiла прокушена рука, якою я, очевидно, пробувала захиститись. Але бiль цей був нiчим, був нiщо, бо бiля мене не лежало тiло мого сина Флооро. «Вiн був ще живий», — блискавкою промайнуло у моїй головi. I ця думка повернула мене до життя. Я не боялась Альмгайста! Мене не можна було залякати полониною та печерою. А татцельвурм не мiг би завдати бiльшого болю! Бо що ж таке бiль, порiвняно зi страхом нової втрати сенсу життя?
Пiдвiвшись, я пошкандибала до нашої кiмнати, нашвидкуруч перебинтувала закривавлену руку. Заповiльненими слайдами виринав у моїй свiдомостi пережитий поєдинок. Вийшла до сiней, де, приперта до стiни, стояла стара рушниця вiдлюдника Марчелло. Потягнулася здоровою рукою до набоїв. Робила все швидко, бо думка про стiкаючого кров'ю Флооро не дозволяла гаяти нi секунди. Минула година, не бiльше! Менi хотiлося вiрити в це. Адже не могло все закiнчитись ось так! Зняла з дерев'яної полицi старого лiхтаря i поспiхом вийшла з хати.
Провалюючись у м'який, мокрий та холодний снiг, з почепленою на плече рушницею та зi смолоскипом у руцi, важко долала навіть метр: болiла нога, щодалi бiльше розпухало подряпане око, з руки все ще просочувалась через намотану ганчiрку кров. Але я не зупинялась. Iшла кривавими слiдами-цяточками мого хлопчика, тiло котрого, судячи з вiдбиткiв на тьмяному снiгу, вовчиця тягнула в зубах. Я поспiшала до сiрої та холодної печери Альмгайста. Була впевненою, що знайду їх саме там. Дiставшись до печери, я геть знесилiла. Так i є, вона пiшла до сiрої та холодної печери Альмгайста. Ось хто тут є нечистим духом!
Запаливши лiхтарик, я, скрадаючись, увiйшла до високого, на мiй зрiст, лiгва. Обережно ступила кiлька крокiв, тривожно роззираючись довкола. Iти розлогою печерою було не важко, але страх пройняв мене аж до кiнчикiв пальцiв. Коли йдеться про твою беззахисну дитину, то немає нiчого, що може тебе зупинити: нi найжахливiша лавина, нi татцельвурм. Адже є тiльки одне бажання, бажання добра синовi.