Нелюбов
Доки я вiд незвички терла долонями вуха, рятуючись вiд тиску, автобус «Iнсбрук — N…» монотонно хилитав моїми нехитрими пожитками, ледь гальмуючи на крутих численних поворотах. Отож, я вже була у серцi Альп, покритих пластом iсторiї, в якiй людина не вiдiграла жодної ролi.
— Ковтайте слину, — безколiрно радив менi сусiд, що сидiв бiля вiкна, зовсiм не звертаючи увагу на стрiмкi урвища, котрi ми проїжджали дорогою до моєї останньої домiвки.
Я ковтала, дратуючись вiд присутностi та уваги молодика в лижному костюмi.
— Сезон почався ще три тижнi тому, от тiльки я нiяк не мiг отримати вiдпустку, — вiв своєї юнак iз iталiйським акцентом. — Люблю вiдпочивати саме тут, а вище — нi. За моїми спостереженнями, чим вище в гори, тим корiннi мешканцi серйознiшi, суворiшi, неговiркi. I навпаки — мешканцi з долини полюбляють гуляти й випити.
А я вже нервувалась вiд самої думки про численних лижникiв у сонцезахисних окулярах, що сновигатимуть повз моє вiкно, не залишаючи менi, стомленiй життям та пошуками елементарного щастя, що могло би мене задовольнити, права на вперше усвiдомлену самотнiсть. Стомившись вiд чотирирiчної океанської хитавицi та двох сезонних любасiв-негрiв, довiвши консервативному закарпатському селу власну незалежнiсть, не оминувши жодного континенту, випробувавши усi види наркотикiв, алкоголю та сексу (так i не отримавши вiд цього нiчого, крiм втеч), я вперше вiдчула, що вмiю, хочу, можу, буду слухати тишу.
Я гадала, що лютнева втома снiгу несе у собi саме те, чого бажаю — спокiй iз вiдтiнком вiчностi. Я не вiрила, що будь-якi земнi краєвиди можуть порятувати мене вiд фiзичного болю, тихого, але вже такого близького та неминучого (бо бажаного) згасання на тлi набутих у процесi невротичного життя хвороб. Уже розумiючи свої життєвi промахи, вiдчувала: єдине, що могло би мене порятувати — це любов у серцi, у тому тлiнному органi, що так немiцно засiв усерединi мого кiстяка, а також вiдкритiсть до свiту, якої не було у мене споконвiку. Розумiла все, але не могла жити так, як би то мало бути. Як i не могла тодi, п'ять рокiв тому, залишитися у Гохобердорфi, хоча так вчинила би кожна мати на моєму мiсцi, аби вiднайти бодай рештки пожертого лавиною дитяти.
На зупинках (а ми чомусь займали мiсця iз позначкою «iнвалiди», «дiти» та «вагiтнi») в автобус заходили переповненi рiзнокольоровим спорядженням та добрим настроєм сiм'ї лижникiв, говорили щось iталiйською до водiя, а вiн усмiхався і вiдповiдав, не забуваючи дарувати дiтям цукерки. Малюки несмiливо та сором'язливо простягали долоньки, потiм протягом усiєї дороги галасували та вовтузились, що неймовiрно мене дратувало.
Лижний сезон був у розпалi. То тут, то там iз-за одної гори визирала iнша, заснiженою та общипаною вiд дерев спиною їхньою тягнувся канат пiдйомника iз пузатими кабiнами, що хиталися вiд вiтру.
Високi ялини пнулися догори, ховаючи у собi теплоту й темiнь гiр. На їхнiх верхiвках, так i не опавши на землю, лежав синюватий, iз проблисками безмежного неба, снiг.
Я вiдчувала себе снiговою лавиною болю, сповiльненою у швидкостi й дiї. Мене не зачiпала краса навколишнiх вагiтних гiр, що так на диво плавно перетворювалися то на кам'янi скелi, позбавленi рослинностi, то на заросле деревами та хатками чрево землi. Колись, через мiльйони рокiв, вони розродяться новими нами, адже вся Земля покликана народжувати життя в особi людей — ходячих в'язниць свого «я», котре нездатне, принаймнi за життя, пiдiйнятися вище власної голови, що породжує страхи. Колись, через мiльйони рокiв, гори знову народять страх, приречений сновигати землею, не знаючи, що повний спокiй властивий тiльки тваринам. Але поза межами свого дому вони також не вiдчувають себе у безпецi. Люди ж бо шукають свою внутрiшню тишу десь далеко вiд себе. Як i я, що боялася своїх витокiв, тiкала за край свiту, не розумiючи, що чужi майже нiколи не стануть своїми.
Мої Карпати, що їх плавно омивали синюватi тумани, були так не схожими на Альпи, котрi нанизували на себе хмари жорстоко, нiби шматуючи їх. Але мене вабило сюди, мов убивцю до мiсця злочину.
Жовтий, безкоштовний для лижникiв «Postbus», заповоротив нас тим часом до одного iз пiдйомникiв, i мiй iталiйський сусiда, привiтно кивнувши на прощання, зник у натовпi збуджених полуденною альпiйською спекою вiдпочивальникiв. Я ненавидiла їх. Бо у них не помирали чоловiки та дiти. Бо вони мали вимрiянi домiвки. Бо їм хотiлося вiдпочивати. Бо вони знали, чого хочуть. Бо у них не було кандидозу. Бо вони не приймали по кiлька пiгулок щодня. Бо вони не приїхали до Тiролю з метою тихо згасати, так i не знайшовши власного спокою, не вiдчувши чудодiйної сили кохання, не полюбивши дев'ятимiсячну доньку, ставши тiнню власних страхiв. Вони вiрили, що рай знаходиться на Землi.
Ми проминали поодинокi села, хати яких iнколи аж до вiкон вгрузали одним боком у землю. Полонини з дерев'яними хижками на схилах, переповнених фермерським реманентом та сiном, траплялися дедалi рiдше. Австрiйська асфальтiвка часом переходила в затоптаний снiгом глиняний тракт, рясно посипаний на поворотах дрiбними ожеледозахисними камiнцями. Ланцюговi сiтки на шинах нашого автобуса загрозливо гримiли, розкидаючи на всi боки рощений мiльйонами рокiв кам'яний пил. Я притискала до тiла сумку свого життя або повiльної смертi, не боячись, що хтось поласиться на неї i поцупить. У нiй не було нiчого цiнного — всього-навсього мої останнi шiсть земних мiсяцiв, забарвлених ледь не потойбiчною нудьгою. Пiсля закiнчення знеболювального настане порожнеча. Бо життя не залишає менi вибору.
Люди, тiльки вони виннi у моїх нещастях. Вони нiколи не любили мене по-справжньому. Одеськi чоловiки не звертали на мене уваги. Мiй низький зрiст виставляли на посмiховисько навiть у забитому карпатському селi! Що вже казати про судно, де тiльки джамайкiцям подобались мої видовженi, мов шматки зiжмаканого тiста, груди.
Шкiряна сумка, привезена колись iз того мiзерного Брiсбена, у котрому, як i в усiх великих мiстах, люди завжди кудись поспiшають, несучи у поглядах тавро недовiри до iнших, спокiйно лежала на моїх колiнах, й iнколи, на стрiмких поворотах занадто вузьких вулиць, таких, що я навiть не була впевненою, що водiй подолає їх, ледь чутно, зрозумiло тiльки менi, подзенькувала мелодiєю ампул. Я могла би преспокiйно «забути» її в цьому байдужому до мого стану автобусi, а потiм просто не пригадати нiчого, аби вже через кiлька днiв стати тлiнню нашої нетлiнної землi. Стати першим каменем нової гори, вагiтної людьми.
Кiнцева зупинка чхнула в моє посiрiле вiд безвиходi обличчя сухiстю повiтря та яскравим палючим сонцем. Здавалося, якби тут була хоч одна стеблинка зеленої трави, вона би вигорiла за кiлька секунд. Десь неподалiк прогуркотiв свою обнадiйливу мелодiю жовтий рятувальний гвинтокрил. Спалах асоцiацiї зi швидкiстю блискавки вiдiслав мене до подiй п'ятирiчної давностi.
Вертолiт, зробивши коло над невеличким селом, сховався за блiдий туман, що саме з шаленою швидкiстю проплив повз. Я нiколи не думала, що небо починається так низько. В Австралiї воно завжди здавалося недосяжним, коли пожухлi вiд спеки трави та приземленi дерева боязко, нiби боячись вiдiрватися, тулились до горизонту, а небо нависало над континентом прозорою, поцяцькованою плямами, голубуватою накривкою, котра, здавалося, починається там, де закiнчується безкінечнiсть уяви. Аж ось i перше вiдкриття: хмари весь час чiплялися за гори.
Годин iз три, блукаючи вимерлим селом, стукаючи до хат, я шукала транспорт, котрий довiз би мене до мети. Та до приреченого на лавини села їхати нiхто чи то не поспiшав, чи не наважувався. Тим паче, що всi знали — ця зима видалась занадто снiжною. Як i тодi, п'ять рокiв тому.
Врештi, перемащений тiрольський селянин, який у гумових чоботях вивозив за допомогою електротачки гнiй, непривiтно глянувши на мене та вислухавши мою ламану нiмецьку, вiдповiв, що вiн довезе мене до Гохобердорфа за п'ятдесят євро, бо ж туди нiчого, крiм його трактора не доїде. З нами зголосилась їхати його свiтловолоса iз двома куцими кiсками донька. Шепелявлячи щось крiзь дiрочку вiд переднього зуба, вона несмiливо зиркала на мене, сором'язливо тримаючись за татову зелену штанину. На подвiр'я вибiгла молода мати iз тугою «тимошенкiвською» косою на головi, й обурено вiдмовляла чоловiка брати з собою дитину у такий снiгопад, та ще й до «того проклятого села». Вiн же тiльки вiдмахувався у вiдповiдь, стверджуючи, що «чхав на жiночi вигадки», i що його трактор не боїться навiть пiвтораметрового снiгу.