Усе це в сукупності призвело до того, що я молодшим сином у перші місяці майже не займався.
Старшого я виносив на руках та в рюкзачку сотні кілометрів, буквально. Молодший народився посеред літа, і носити його в переносці було надто парко.
Старшого я в перший рік його життя бачив щодня й робив усе для нього постійно. Молодшого бачив між відрядженнями, та й то лише спостерігав за ним, але займався старшим.
До всього, за місяць до народження молодшого я ненадовго потрапив у полон, і після пережитого в мене була сильна депресія. Нездатність відчувати радість.
Ну і плюс спека.
Словом, за кілька місяців на депресію наклалося ще й відчуття провини й емоційної неповноцінності: старшого сина я обожнював так, що аж захлинався від любові, беручи його на руки, — а до молодшого був байдужим. Молодший поступово ставав красунчиком, об’єктивно я це бачив, але думав: «Чому ж я до нього нічого не відчуваю?»
Аж от настала осінь, а восени — перемир’я, спека минула, відряджень поменшало, дитину можна було брати на руки, старший перестав ревнувати, а я і в будні часом сидів удома. Тож поки старшенький був у садочку, я цілими днями вовтузився з молодшим. І аж тоді — після всіх оцих підгузків, купань, заколисування, ба дратування на нього — я потроху почав відчувати до молодшого те саме, що й до старшого.
Одного разу — саме в той період, коли я відчував провину, що діти бачать мене надто мало — я постригся, а коли прийшов додому, молодший мене не впізнав і почав плакати. Сховав обличчя в мами на грудях. Потім визирає, дивиться на мене скоса, якесь упізнавання в очах є, а тоді знову ховається до мами і пхинькає. Оксана іронізувала, говорячи нібито від його імені:
— Десь я цього дядька бачив, але де?
І хоча я розумів, що це частково через стрижку, — було дуже прикро.
Зате коли вже я сидів у декреті, а Оксана ходила на роботу — був навіть період, коли наш молодший син плакав від того, що я виходив із кімнати, навіть якщо Оксана лишалася з ним. Як деякі діти плачуть, коли з кімнати виходить мама й вони лишаються з татом.
— О, він уже тебе сприймає як... — Оксана не знайшла слів українською, — primary caregiver.
Отакі ті соціологи. Начитаються своїх першоджерел в оригіналі — а потім мову рідну, слово рідне забувають. Primary caregiver приблизно означає «основний піклувальник».
Одного разу, ще до мого декрету, я гуляв із молодшим сином, який спав у візочку. Було тепло, але вже не душно. Світило сонечко, осіннє повітря було прозорим. Меншенький зворушливо сопів під пелюшкою, а мені не треба було їхати на війну — і я раптом із такою гостротою відчув, наскільки я в цей момент щасливий і наскільки люблю цього малюка, що аж заплакав.
Наприкінці 2014 року між батьком без інстинкту та молодшим сином повторилося — тільки через психологічну кризу значно гостріше, ніби релігійне навернення — усе те саме, що відбулося зі старшим 2012 року (детально описано в наступному розділі).
Любов народилася з турботи.
Один день щастя
Щастя виявилося на диво простим.
Звісно, це має бути вихідний. Тому Оксана будить мене не о шостій ранку, а о сьомій чи навіть о пів на восьму. Вона знає, що встигне відіспатися.
— О-о-ой як добре! — Я потягуюсь усім тілом, аж хрускотять хребці, і відчуваю тертя голої шкіри об чисте простирадло. — Виспався. Як ви тут?
— Спали сьодня, як молодці, — каже Оксана.
— Привіт, малючку! — Я спираюся на лікоть, перехиляюся через Оксану і гладжу по животику двомісячного сина, нашого первістка.
— Аґу, — каже він. З наголосом на перший склад.
І усміхається. Його радую не я, а сам факт упізнавання. Так само він усміхається, коли бачить Лампу, Гіпно-Брязкальце чи Бегемотика Гаррі.
— Аґу, наше хороше!
— Ґиґ! — відповідає він.
— Ти сам як той «ґиґ»! — Я встаю, обходжу ліжко й беру його на руки. — Як я скучив за тобою, поки спав!
— Скажи, — погоджується Оксана, — так дивно, як ото за ним можна скучити вже за пару годин.
— Зараз, маленький, тато збереться й підемо гуляти! Аж гай гудітиме. Так: у-у-у!
— Аґу.
— Можеш особливо не поспішати, — каже Оксана. — Він сьогодні лапочка, так що я виспалась.
Гаряча солодка кава.
Потім одягаю майку та шорти, взуваю сандалі. Більш нічого не треба, і це приємно. Я готовий виходити.
— Тату, зроби нам стовпчик! — гукає з кімнати Оксана.