Я беру маленького, який щойно наївся молока, вертикально. Притуляю й легко страхую голівку: він іще непевно тримає. Коли він крутить нею, відчуваю рукою, наскільки його волосся м’якше, ніж було одразу після народження. Приємно, коли це волоссячко лоскоче долоню.
— Щоразу дивує, який він м’якенький та тепленький. Таке ніжне...
— БУЕХХХХЕХЕХЕХ! ХЕХХХ! — перебиває мене малюк, голосно й довго відригуючи повітря у мене над вухом.
— Ого! Який мужлан!
Оксана дивиться на нас із ліжка й тихо сміється.
— Усе, тепер можемо йти. А мама поспить.
Удень має бути спекотно, тож сьогодні я виношу маленького у візку, а не в рюкзачку-переносці. Він засинає, ще поки ми спускаємося сходами з третього поверху. «Класно все-таки, що взяли цей візочок, — думаю я, — такий легенький». У нас був масивний «танк» із гарною амортизацією, що корисно в умовах наших чудових доріг, але потім ми винайняли квартиру в хрущовці без ліфта, тож «танк» продали й купили полегшену модель.
Виймаю з чохла, яким укриті ноги дитини, читалку. Вранці ще трішечки прохолодно. Приємно.
Спершу ми ходимо у дворах туди-сюди — двістіметровим відрізком, де кращий асфальт. Пішли б далі — але в легенького візка, натомість, дуже слабка амортизація. Поза нашим відрізком — суцільні ями. А так райончик приємний. Цегляні п’ятиповерхівки, усе співмірних із людиною масштабів. Багато зелені й тіні. Трафіку й на вулицях мало, а у дворах узагалі тихо.
Відриваю очі від оповідання Чехова, дивлюся в небо. Воно ще бліде, не таке, як удень. Над двоповерховою темно-оранжевою цегляною школою поволі тане одна-єдина периста біла хмарка. Наді мною дві тополі, що ростуть на шкільному подвір’ї. Вони ще ніжно-зелені в червні. Коли вітерець трохи піднімає їхнє листя, показуючи мені тильний бік, — дерева мигтять мутно-білими цятками.
Високо наді мною в усіх напрямках шугають десятки ластівок.
Раптом малий прокидається. Він у нас Містер Внєзапность, як каже Оксана, звісно, не чистою українською. Лежить із виглядом блаженства, а тут зненацька відкопилює нижню губу. Якби це зробив дорослий — було б карикатурно.
— Пхи, пхи! — А очі вже червоні, і губа дрібно тремтить.
— Чого ти, сонечко? — Я пробую заколисати його просто у візку, проте він уже прокинувся.
Беру на ручки. Це його заспокоює. Можливо, дрібне колихання розтрушує «газіки-заразіки».
Малюк надворі, коли не спить, завжди має вигляд ошелешений. Лежить на ручках обличчям угору, бо ж не тримає ще голову — але при цьому крутить нею й дедалі ширше розплющує очі. Я повертаюся врізнобіч, щоб він міг роздивитись, і озвучую за нього:
— Ого! Ого! Таке круте! Який світ великий та прекрасний! Ого! Ого! А це що таке зелене і, — я здивовано вдихаю за малого, — таке, е-е-е, кучеряве? Треба виробити термінологію! Назвемо це... дерево.
Покрутившись і наситившись враженнями, малючок згоден лягти у візок. Я катаю його назад-уперед, із плавним, але сильним прискоренням. Спершу він завтикує прямо над собою, на живіт Бегемотика Гаррі — той у нього в яскраво-жовтий горошок, а кожна лапка іншого кольору.
За дві хвилини голова немовляти повертається набік, воно дивиться в одну точку на внутрішній обшивці візочка. Потім малюк «зависає». Очі ще розплющені, але він уже не тут. Тоді óчки з кожним гойданням візка заплющуються на один міліметр, іще на один міліметр, іще — і він засинає. Розслаблене обличчя.
Я читаю й ходжу дворами. Людей досі нема. Вихідний. Зрідка — один перехожий, ще рідше — по двоє. Тихо.
Сонце переповзає на наш відрізок рівного асфальту, тож ми ховаємося на доріжці біля під’їзду, в тіні сусіднього будинку. Бузок уже відцвів, тепер це кущі з темно-зеленим листям.
О пів на десяту телефонує наш друг Володя:
— Ми вже тут.
Вони з одинадцятимісячною Поліною приїхали забрати нас із малим машиною, щоб дорослі, я й Володя, скупалися в Гідропарку.
— Зараз підійдемо, — кажу в мобілку, і за хвилину я з візком біля його «ланоса».
Ми всміхаємося одне одному. Я показую кивком на візок:
— Не знаю, що тепер робити. Малий спить уже години дві з половиною. Можна, звісно, ризикнути й поїхати...
— То давай ми зайдемо, — розуміє Володя, відчиняє задні дверцята й дістає з автокрісла Поліну. У правій Поліниній руці калькулятор, кутик якого вона замислено обсмоктує.
Мій малюк, так і не прокинувшись, почав смоктати молочко, щойно я підклав його в ліжко до Оксани.
Тим часом відбувається заминка, бо я забув дати Володі гостьові капці. Річ у тім, що ми по десять разів заходимо й виходимо з дому взуті, аби не будити дитину на руках чи у візку паузами з роззуванням. А в кухні біла підлога, усе видно. Володя з Поліною на руках коситься на підлогу кухні й обтирає ліву шкарпетку об праву штанину.