— Вибач, у нас тепер перманентний срач...
Через десять хвилин Оксана з малюком виходять із кімнати:
— А ось і ми. Привіт, Поліно!
Оксана у своєму сірому халаті з тонкої тканини. Він робить її на вигляд іще стрункішою, ніж вона й так є після пологів. Малюк, якого вона тримає вертикально, розпластався на ній жабкою, широко розкинувши руки й ноги.
Поліна дивиться на них із радісним здивуванням. Наш син щосили й різко крутить головою, дивиться то в стіну, то в стелю, то неясно куди — проте всюди ошелешено.
Коли ми виїжджаємо в Гідропарк, Володя каже:
— Давай сьогодні не на пляж для інвалідів, а на пляж для дітей. Там зараз хоч трохи менше людей.
Цілу зиму ми по вихідних купалися на пляжі для інвалідів, але ж то взимку. Тоді в Гідропарку було спокійно, самі лише моржі, які віталися між собою так: «Желаю Вам здоровья!»
— А тепер доведеться в трусах купатися? — питаю я.
— Так! Виключно в трусах, — із театральною поважністю киває Володя.
Узимку проблеми з пристойностями у моржів не виникало. А влітку в Гідропарку безліч добропорядних людей.
У результаті скупався тільки Володя, бо мій малюк заснув у рюкзачку в мене на грудях, шкода було будити. Поліну Володя посадив біля нас на поліетиленовий пакет. Вона чекала на тата, граючись банківськими картками з його гаманця, який знайшла в кишені залишених поряд штанів.
— Глянь, що там суне! — повернувшись і витираючись, показує Володя.
Над будинком на кручі Дніпра, відомим як Монстр на Грушевського, сходить суцільна чорна хмарища.
— Щось буде.
Коли Володя завіз нас із сином назад, ми погуляли по району з переноскою, щоб Оксана ну точно вже виспалась — а коли почало-таки накрапати, зайшли додому.
Ледве встигли.
— Зачиняй усі вікна!
Косий дощ влупив по склу й одразу вкрив його суцільним хвилястим шаром води. Барабанний дріб змусив нас підвищувати голос. Стало так темно, що ми повмикали світло.
— Дванадцята година дня, червень! — засміявся я до Оксани.
Малого шум не розбудив. Він так і спав у рюкзачку в мене на грудях, відкинувши голову назад. Якщо нахилитися вухом до нього, крізь шум дощу можна почути, як він посопує.
Ми сіли пити чай. За вікном періщить дощ, вітер рве гілки з дерев. А в нас солодкий чай із лимоном.
— Це добре, що злива. Трохи зіб’є спеку.
— Ага. І схоже, це надовго.
— Це ж круто!
— Ага.
— То ти сьогодні з малим, а я попрацюю? — запитала Оксана. Вона працює за дедлайнами, а не за розкладом.
— Давай.
Вона пішла в кімнату, а я став біля вікна, трохи розхитуючись ліворуч-праворуч, аби малому спалося солодше.
Вітер гнув тополі біля школи, але дощ уже став дрібнішим і тихшим. На капоті червоного «Хюндай Ґетц», припаркованого під будинком, лежала гілка тополі завгрубшки з руку.
Я взяв зі столу читалку, поправив малого на грудях, сів на стілець. Це було офісне крісло, із суцільним металевим каркасом, тож я зіперся на спинку і злегка погойдувався, не боючись її зламати.
І коли я вчергове відірвався від Чехова й поглянув на дощ за вікном, мене накрило.
Це ж і є воно — моє просте людське щастя!
У Курта Воннегута був родич, який у подібні моменти усвідомлення вголос казав: «Ah, if this isn’t nice, what is?»[3]
Цілий день зберігалася прохолода. Дощ ущух аж о третій. Оксана встигла багато зробити. Годувала малюка й один раз вийшла на півтори години з візком, аби я зміг трохи пописати. Хай результатом я був невдоволений і, зрештою, написане відкинув, усе ж радів просто факту, що сьогодні писав.
— А-блу-блу-блу-бле-бле! — Оксана, щоб розважити малюка, поки міняє підгузок, молотить язиком, то стискаючи губи в трубочку, то розтягуючи їх. — А-блу-блу-бле-бле... магістр соціології... а-блу-бле-блу-бле! Ну, що я можу сказати, — повертає голову до мене, — нудно йому з такими батьками не буде.
— Ага. Хіба що соромно, коли стане підлітком.
Між іншим завантажуємо прання в машинку, кидаємо варити макарони та цвітну капусту. Обійдемося сьогодні без м’яса. З морозилки вчора не дістали, а по сосиски просто не хочеться виходити в магазин. Розслабимось.
По обіді я тягаю з каструлі ніжно зварену цвітну капусту. Її можна навіть не жувати, просто перетирати язиком об піднебіння.
У сина сьогодні не болів животик. За цілий день він плакав усього, може, хвилин п’ятнадцять. Ну добре — сімнадцять.