— Здається, — кажу Оксані, — у нас сьогодні іпостась Малюк Блаженний.
— Тьху-тьху.
— Тьху-тьху.
— Аґу! — відаґукується наш блаженний.
— І в кóго ти така сонячна дитина?
— Аґу.
— Тато — холерик із психами, мама — меланхолік із депресіями, а ти — такий сонячний! Спасибі тобі, маленький, що ти нами займаєшся. — Остання фраза не зовсім доречна, але ми її вживаємо як родинний мем.
Якось під вечір він мені «аґу», і я йому «аґу», він мені «ґиґ», я йому «ґиґ», і так ми вели діалог хвилини дві, аж він ощасливив мене до сліз.
Оксана прийшла до нас на ліжко, лягла поруч і погладила мене по голій спині.
— Га? Що?
— Та так, просто захотілося тебе погладити. Які ви в мене обоє...
Звісно, не завжди все так просто. Коли в нього болить животик — це пекло для всіх трьох. В один із таких днів ми з Оксаною вигадали рекламний слоган, який був би ефективним, але його фармацевти не використають:
«Посрала дитина — щаслива родина».
Ну, а сьогодні він лапочка сам по собі, без фармацевтики.
А коли починає пхинькати, я беру його на ручки й несу до центру кімнати. Він «зависає» із широко розплющеними очима, а я озвучую:
— Ого! Хто це там на стелі? А-а! Та це ж мій друг Лампа! Євлампій Володимирович! Це ж мій найкращий друг! А як він там висить? Це ж цікаво! А цікавість — це шлях у майбутнє!
Він затихає, óчки заплющуються з кожним гойданням, і я починаю нудити пісеньку, від якої він остаточно засинає:
І ввечері ми з Оксаною купаємо його. Звільняємо кухонний стіл, я його пересуваю на середину кухні й зверху ставлю ванночку.
Упродовж першого місяця малюк трохи боявся води, а тепер аґукає, ґиґає, дивиться на нас своїми світлими здивованими очима:
— Ого! Що це я відчуваю всім тілом? Таке круте! Я не знаю, що це, але це так прикольно! Ану я льопну ніжкою!
— Льопай! Давай! Усе можна! Давай всю кухню зальопаємо! І маму! І тата! Давай! Іще!
По черзі ми з Оксаною, поки інший з дитиною, ідемо в душ. Приємно змити з себе липку плівку поту, якою тіло вкрилося за день.
Коли я повертаюся з ванної, малий уже засинає біля мами. Вона гладить йому лобик — це дійство ми відносимо до категорії «дуже помічне» (існує градація: просто «помічне», далі «дуже помічне» і, нарешті, «суперпомічне» — до останньої категорії належить виключно смоктання грудного молока).
Я простягаю руку й, не чіпаючи дитину, гладжу Оксану. Потягуюся в ліжку, відчуваю, як треться чисте голе тіло об простирадла.
Так, правду кажуть. Для щастя треба зовсім небагато.
Жити з тими, з ким хочеш. (Ми вперше можемо собі дозволити оренду квартири в Києві самі, не навпіл із кимось іще. А під нами в такій самій хрущовці живуть семеро людей — три покоління, які сваряться між собою.)
І щоб не треба було переживати, чим заплатити за цю квартиру.
І щоб не доводилось думати, що їсти завтра.
І щоб не потрібно було їхати на заробітки, залишивши жінку й дитину десь у райцентрі, а бачитись раз на три тижні в кращому разі.
Ну так. Для щастя треба зовсім небагато.
Роботу не ненавидіти.
І щоб лишалися час і сила поза роботою займатися чим хочеш.
І щоб на вихідних можна було розслабитись і не перейматися всілякими клопотами.
І щоб не доводилося їхати в переповненому метро чи стояти в заторі.
Так, треба зовсім небагато.
Почуття, яке надає всьому сенс.
І щоб усі здорові.
І найменше — щоб була людина, з якою тобі через багато років стосунків так само добре, як і спочатку.
Зовсім мало.
Дiти i творчiсть
Я довго вагався, чи потрібен цей розділ, та й досі не впевнений, чи не зайвий він. Принаймні зроблю його коротшим за інші. Якщо література чи інша «професіоналізована» творчість не цікавлять вас узагалі, ці кілька сторінок можна, нічого не втративши, пропустити.
Перші версії розділів «У вас всё нормально?» та «Один день щастя» — єдині в цій книжці, які були написані ще 2012 року як окремі оповідання. Тоді, у віці тридцяти років, я саме вирішив, що хочу, коли виросту, стати письменником. За гонорари вчився писати оповідання, видаючи їх за «колонки». Тексти непогано читали. Я в той період захоплювався Буковскі (це помітно в побудові наративу, у зловживанні фізіологічною тематикою тощо). От і подумав: оповідання про невигадане повсякдення не обов’язково мають містити алкоголь, правда? Написав про побут із дитиною. Деякі чоловіки — винятково чоловіки — стали видавати коментарі на кшталт: «Ну от. Народився батько — помер письменник». Утім, невдовзі саме ці оповідання зненацька здобули першу в моєму житті нагороду (від La Strada). Потім почали виходити різними мовами. Мірек Томек, який перекладав мою збірку чеською, — той узагалі тактовно натякав, що, на його думку, це єдині цікаві тексти з усього, написаного мною на той момент. Саме «У вас всё нормально?» і «Один день щастя», а не, скажімо, оповідання з алюзіями на «451° за Фаренгейтом».