— Ну що ти як черв’ячок на сковорідці, масю?
Згодом виявилося, що це через першу стадію тієї-таки вітрянки, яка неминуче перекинулась і на нього.
Звісно, я все одно впораюсь і вкладусь у дедлайн — але в майбутньому дивуватимуся нелінійності суб’єктивного часу: він наче баян, який можна розтягнути в одному місці, стиснувши в іншому.
Від того, що книжки писано ривками, вони стали гіршими? Можливо. А може, краще я писати й не вмію?
Зате завдяки роботі по черзі Оксана теж може творити. Бо, уявляєте, не тільки письменникам, але й соціологам цього хочеться. Навіть якщо вони жінки.
Ми з Оксаною давно помітили, що в разі взаємної допомоги обидва партнери сяк-так устигають робити все, що хочуть. Завдяки їй я таки пишу книжки. Натомість вона працює в кількох проектах і водночас пише дисертацію. Старший поділився зі мною:
— Тату? А знаєш, де мама? Пішла в садочок для дорослих. Називається анс-спірантура!
Якщо ж ми з Оксаною в моменти стресів ламаємося, забуваємо про принципи взаємодопомоги та взаємної підтримки й починаємо з’ясовувати, хто кому винен п’ятнадцять хвилин, — ані я, ані вона нічого не встигаємо.
Підсумок: здається, тут є дві основні опції.
Варіант перший. Покласти всю «рутину» на іншу людину і творити за її рахунок. І зрештою ти можеш виявитись Хемінгуеєм або Бредбері. А можеш — джигурдою.
Варіант другий. Намагатися поводитися по-людськи — і це стосується не тільки декрету чи піклування про старших дітей. Творити менше, повільніше чи, навпаки, похапцем. Або з великими перервами. Дратуватися й мучитися, проте мати совість, не експлуатувати іншу людину. З роками може виявитися, що в тебе й таланту не було — зате ти бодай намагався жити пристойно. А може статися, що ти був доброчесною, та ще й талановитою людиною. Зрештою, талант визначається передусім якістю, а не кількістю створеного.
Обираючи перший варіант, ти маєш реальні шанси нічого не виграти й усе програти. Обираючи другий — реальні шанси нічого не програти й усе виграти.
Це як парі Паскаля. Тільки певніше, бо не треба зазирати по той бік реальності.
Тати бувають рiзнi
Перш за все очевидне: тато в декреті й хороший тато — далеко не тотожні поняття. Можна піти в декрет і тиранити дітей. А можна цілими днями працювати, але при цьому бути чудовим батьком.
Хто, як і скільки доглядає за дітьми — питання не стільки стосунків між батьками й дітьми, скільки взаємин між дорослими партнерами. Маленькі діти сприймають свою сім’ю як даність, без рефлексії. «Отже, так улаштований світ? Окей». Дорослі теж, правда, трапляються без рефлексії. Але бувають і такі, що замислюються.
Можливо, декому здається, що в «Таті в декреті» надто мало про дітей і надто багато про дорослий світ. Для мене самого ця книжка — не мімімі й не «роман виховання» про татуся, а передусім захоплення жінками. Людьми, які проходять через усе те саме, але яких ніхто не розпитує про їхній досвід.
Схоже почувається і Євген Лакінський, який теж сидів у декреті: «У мене постійне враження, що скільки б я не робив для дітей і по дому — цього все одно замало. І все одно дружина робить утричі більше».
Що ж до стосунків із дітьми, то можна сидіти в декретах півжиття, а вони тебе потім зненавидять. Іноді несправедливо. А можна ніколи про дітей не дбати, а вони виростуть і вважатимуть своїх батьків ідеальними. Теж іноді несправедливо. Часом це навіть залежить від абсолютної випадковості.
З одним моїм другом, коли той був немовлям, батько, схоже, не сидів, бо тепер гадки не має, що робити з маленьким онуком. Зате друг розчулено розповідає, як з усього дитинства найбільше вдячний татові за один невеличкий епізод. Випав свіжий пухкий сніг, і батько взяв сина покататися разом на лижах. Можливо, уся пригода тривала хвилин п’ятнадцять, — але саме вона запам’яталась як щастя. І хоча мій уже дорослий друг вивчав психоаналіз, працював психіатром і готувався стати психотерапевтом-аналітиком, він каже: «От фіг його знає, чому саме це».
Мій батько, у якого чотири сини, з немовлятами сидів і сидить. Трохи так по-стереотипно-чоловічому: то син у нього вхопиться рукою за паяльник, то одинадцятимісячному онукові «для розвитку дрібної моторики» дасть три маленькі гвинтики з гострими кінчиками — а ти потім силоміць розтискай дитині щелепи, бо гвинтики миттєво опинилися в роті. Це в мого старшого гумор був такий. «Боже, як страшно», — каже потім дідусь. А ручки-то трусяться. Коли все закінчується добре — це скоріш зворушливо. Критикувати тут нічого. Та й кому критикувати? Мені, тому самому інтелектуалу, який посадив своїх дітей у два відра, узяв по одному в кожну руку й уявив себе каруселлю — а молодший син на першому ж колі вивернувся на землю й до крові розквасив носа? Зрештою, інциденти з розбитими головами чи кульками пінопласту в носі трапляються й у мам. Нікуди від цього не дінешся.