— З’їздили на дитячий майданчик за сорок євро! — бурчала Оксана.
Трапляється — ну то й що? Загалом воно того варте. Але й тут необхідний той-таки малесенький нюансик: гроші. Тому роздавати якісь поради людям з різними доходами — тупо. Значно більше про подорожі з дітьми може розповісти Діана Карпенко-Кантер, яка з дворічною старшою донькою, та ще й вагітна молодшою, проїхала всю Латинську Америку, почасти автостопом.
Після Італії ми з Оксаною повернулися в Україну, і перехід був неприємно різким. Ми занурились у те, про що в Інтернеті російською пишуть одним словом: «трудовыебудни». Грошей на оренду квартири бракує, проїдаємо запаси. Я працюю на двох низькооплачуваних роботах — перших-ліпших, які зміг знайти. Вагітна другою дитиною Оксана теж підробляє. Ми знову домовляємося, що після народження немовляти перший рік — грудне вигодовування — у декреті вона, а другий — я.
У розпал Майдану ми з вагітною Оксаною та старшим сином ішли лівим берегом Києва — на УЗД. Між будинками — вид на правий берег, і в небо валить густий чорний дим від покришок. А повз нас одна по одній із сиренами проїжджають карети «швидкої допомоги», які везуть поранених. Тоді мені здавалося, що силовики от-от розгромлять Майдан, і будемо ми жити за тоталітаризму.
— Ще рано казати напевне, але, здається, хлопчик, — сказали на УЗД.
Ми верталися під гудіння сирен, а я похмуро думав: «Хлопчик — це до війни». Розумів, що дебілізм і забобонність, але нічого вдіяти із собою не міг.
Потім, навесні 2014-го, був момент, просто перед захопленням Слов’янська, коли здавалося, що все втихомирилось і перед нами — світле майбутнє. Якось удень, після особливо інтенсивної ранкової зміни в офісі на новинах (а це майже як конвеєр на заводі), сидів я зі старшим сином на дитячому майданчику й думав, що я антитрудоголік. Малому тоді майже виповнилося два роки, він вправно залазив на гірку та з’їжджав із неї, його навіть не доводилося страхувати. Я, сонний, мружився на сонечко й думав: «Ох, як класно! Наскільки це краще, ніж робота! Дочекаюся, поки Оксана відгодує груддю молодшого (який на той час іще не народився), і цього разу таки буду в декреті».
Мушу сказати, що й тоді не відав я, чого хотів. Таке пізнається лише з досвіду. Часом я думаю, що тати, які люблять бути з дітьми, але після роботи проводять із ними тільки вечори чи вихідні, — отримують усе щастя задарма.
Як я докотився до декрету. Частина друга
Кілька місяців між прекрасним днем, коли старший пішов у ясельну групу, та часом, коли народився молодший, були благословенні. Ми віддавали сина в садочок — спершу лише на кілька годин, на прогулянку. Оксана, з великим животом, проводжала мене в бік метро. Їй треба було ходити, щоб менше боліла спина. Весна, цвітуть каштани, ми, обійнявшись, ідемо до пішохідного мосту. Тут нам розходитись, але не хочеться.
— Давай тепер я тебе проведу! — І ми, знову обійнявшись, ідемо ще хвилин десять тінистою алеєю, не те щоб у протилежний бік від метро, але сильно в обхід.
Раптом з’явилося стільки часу, що я навіть знову почав бігати по кілька разів на тиждень.
Я тоді саме перейшов на роботу своєї мрії. Почав писати не новини, а репортажі. Причому редактор виявився фанатом моєї «Авантюри» й фактично видав карт-бланш на стиль і зміст. Я намагався ставитися до кожного тексту, як до літературного твору.
Але встиг написати лише кілька художніх репортажів на веселі теми, бо потім почалася війна.
Коли Оксана була на останньому місяці вагітності, я ненадовго потрапив у полон. Звісно, про свій досвід краще б розповіла вона сама, але коли у вагітної жінки в декреті чоловік зникає безвісти в зоні бойових дій, її ніхто не розпитує. Ввечері вона присипляє дворічного сина, а той питає її:
— Мамо, а де тато?
— На роботі, сонечко. Спи, малесенький.
Уклавши дитину, Оксана довго телефонує чоловікові, але обидва номери відключено. Потім надходить повідомлення, що один із номерів «знову на зв’язку, передзвоніть!». Вона дзвонить і дзвонить, але по той бік постійно скидають.
Посеред ночі Оксана залазить у пошту чоловіка і знаходить контакти, продзвонює. На щастя для вагітної жінки, прес-секретар АТО бреше їй, що з її чоловіком усе нормально. Мені хочеться думати, що він і сам не знав правди.
Оксана дізналася про все, що там відбувалося, уже після того, як мене відпустили. Після пережитого в мене довго була депресія, але я продовжував багато працювати.
Наш молодший син народився в середині літа 2014-го, і через день по тому, як Оксану виписали з пологового, я вже був у районі Слов’янська, який щойно повернули під контроль уряду.