Коли ми з Оксаною помінялись і працювати стала вона — спершу родина відчутно втратила в грошах. Але, зрештою, у світі є речі цікавіші за цифри. Сяк-так вистачало — і вже добре.
Nota bene. Пишучи цю книжку, я постійно пам’ятаю про людей, які не можуть собі дозволити втратити бодай десять гривень. Про людей, які ледь зводять кінці з кінцями. Кум у райцентрі вічно повторює:
— Не розумію, як люди виживають. Просто не розумію.
І тому я прекрасно усвідомлюю, наскільки важко «робити вибір» щодо декретів людям, які виживають незбагненним чином.
Натомість у великому місті нас переконували не втрачати гроші:
— Ви ж можете найняти няньку, а працювати обоє.
Теоретично можемо, але ми з Оксаною цієї можливості не розглядали ніколи.
Мені казали, переконуючи не йти з роботи:
— Нам просто вбили в голову, ніби наймати хатню обслугу погано...
Я прекрасно усвідомлюю становище, наприклад, мам, які виховують дітей без чоловіків і для яких наймана нянька — єдиний можливий варіант фінансово та психологічно виживати. Я знаю принаймні двох одиначок, які примудряються стояти на чолі великих ЗМІ. Феноменальним є також приклад журналістки Катерини Сергацкової. Вона сама виховує сина, у неї нема поруч бабусь, але при цьому Катя взагалі не йшла в декрет. Увесь час продовжувала вести ефіри, брати інтерв’ю, писати тексти, навіть ходити з немовлям у Верховну Раду. Тут треба, щоб була специфічна робота, спокійна дитина — і ще трішки бути надлюдиною. Звісно, життя іншої людини завжди важко зрозуміти. Навіть «трішки надлюдина» Сергацкова, коли я став розпитувати, знітилась і відкрила таємницю:
— Звичайно, і в мене траплялися зриви. Син плаче — і я плачу. Він кричить — і я кричу. Ну а що? Я тебе терплю — і ти мене терпи, я ж твоя мама.
Якщо людина ніколи не скаржиться — це не означає, що їй легко.
Перші півроку після пологів у Каті, за її словами, стояв туман у голові: унаслідок перерваного сну, коли вночі доводиться різко прокидатись, а також, можливо, через гормональний збій — дуже важко зосередитись. Писати, сконцентрувавшись, вона ще могла. А от прямі ефіри, коли треба швидко думати, погоджувалася вести тільки на пару з кимось іще — бо будь-якої миті могла «зависнути».
Вона не могла собі дозволити післяпологової депресії, працювала крізь туман. Нянька, яку Сергацкова знайшла заздалегідь, з дев’яти днів сиділа з малим. Також Катя часто брала дитину із собою на роботу. Її спостереження збігаються з моїми й Оксаниними: простіше працювати, поки дитина дуже маленька. Тоді її можна взяти з собою, посадити в переноску. Нагодуєш, даси якесь брязкальце — більше нічого не треба. А от зараз, коли Катиному синові рік, — інакше:
— У переносці сидіти не хоче. Він хоче бігати, досліджувати, гратися. Тепер мені і простіше, і дешевше залишити сина з кимось, ніж туди й назад брати таксі, тягти візок, а на місці думати, чим зайняти дитину, щоб дала попрацювати.
І ще одна несподіванка для мене: через те що Катя часто залишає дитину з нянькою, часом у неї виникають сумніви в собі:
— Я іноді думаю, оце, ну знаєш: «Я погана мама».
Здається, чи не кожна жінка, якою б хорошою мамою вона не була, часом це відчуває. Тоді як чоловік якщо і скаже: «Я поганий батько», — чомусь майже завжди з ноткою зверхньої поблажливості до себе. (Можливо, я помиляюся і це хибне враження.)
У ситуаціях, як у Сергацкової, очевидно, що нянька — єдиний можливий варіант, і становище Каті аж ніяк не робить її поганою мамою. Проте няньки — вибір скоріше для людей не надто бідних і передусім у мегаполісах. Та сама Сергацкова, яка тепер їздить писати репортажі про малі міста України, каже:
— Коли я в райцентрах розпитую, де б знайти няньку, щоб три дні побула з моїм сином, поки я працюватиму, — мене не розуміють. Здається, там такого поняття практично не існує.
У результаті, поки Катя пише репортаж про місто, вона просить посидіти з дитиною, наприклад, родичів своїх героїв.
Отже, бувають обставини, коли без няньок — ніяк.
Але наша з Оксаною ситуація інакша.
Ми можемо собі дозволити ніяковість: нам психологічно важко платити людині за виконання наших родинних обов’язків заради того, щоб за той самий час заробляти в кілька разів більше. Справедливим, із нашою з Оксаною лівацькою ідіосинкразією, було б хіба що віддавати няньці стільки ж, скільки заробляє один із партнерів. Але ситуацій, коли жоден із нас просто не може кинути певний проект, поки що не виникало.