— Може... може, не будемо поки нікого запрошувати? А то ж малі захворіють!
— Ну шшшшо ттттти... що за забобонність? Я тебе благаю! Ти ж науковець який-не-який!
І купуємо квитки, і має приїхати моя мама, ми готуємося відправляти її на дві години з візком, а самі ці дві години працювати — а за три дні до приїзду бабусі молодший серйозно захворює, і мама-то є, мама допомагає чим може, проте на дві години з візком надвір уже не ходить.
А на повну закон западла спрацював тієї осені, коли старшому було два з половиною роки, а молодшому лише три місяці. Тоді малі, для різноманітності, захворіли в день від’їзду бабусі. Спершу один, а за ним і другий. Того разу йшлося не лише про побутові труднощі, виснаження й недосипання. У мене траплялися моменти паніки: ніч, тримісячна дитина хрипить десь із глибин, температура плюс тридцять дев’ять і не дуже збивається. Їхати в лікарню просто зараз? Викликати «швидку»? Дочекатися дільничного педіатра вранці? У періодизації нашого життя ту довгу й темну, як середньовіччя, осінь я називаю Два Бронхіти.
Звісно, я перебільшую. Оскільки бабусі провели в нас значну частину того року, а діти хворіли в сумі місяць-два — математично можна вивести, що були періоди, коли ми справді могли розслабитись. Але підступна пам’ять зберегла ці періоди гірше, бо ж коли все спокійно — що тут запам’ятовувати?
Зате після того, як Оксана припинила годувати груддю молодшого, почався повний кайф.
У декреті вже був я. Період ахтунгу минув. Обоє дітей перехворіли всіма можливими дитсадківськими штамами, от уже кілька місяців ніхто ані кашляне. Відповідно, бабусі могли більше не приїжджати. Натомість молодшого більше не прив’язувало до мами грудне вигодовування, і тепер Магомет міг прийти до гори. З приводу чергового рамадану (на Галичині так і кажуть: «Від Романа до Йордана — українська рамадана») почався період, який я називаю Розвозка.
Ненька-Батьківщина славиться оцими довгими вихідними кілька разів на рік. Я їх обожнюю. От тільки проблема в тому, що державні дитячі заклади тоді не працюють, а деякі батьки на приватних роботодавців продовжують працювати.
— Розвозимо, — сказав я.
— Баба з дідом із двома ще не впораються, — резонно зауважила Оксана.
— Ха! Ми з тобою щасливчики: у нас є аж два повних комплекти баби з дідом, — не менш резонно парирував я.
Здається, молодшому був рочок із лишком, коли ми зробили це вперше. Тато бере молодшого (як складніший випадок) і везе нічним поїздом до одних баби з дідом. Мама бере старшого й везе до інших.
Виростаючи, діти (принаймні наші) стають дедалі адекватнішими. З ними стає легше. І от одного разу, на наступні Новий рік і Різдво, ми відвезли обох в одне місто. Період ревнощів між братами на той час змінився періодом братерської любові, вони один без одного нудьгували, тож ми не хотіли їх розлучати. І бабуся з дідом упорались із обома.
Майже тиждень — цілісінький тиждень — ми з Оксаною залишались удвох! Самі! Повноцінна відпустка від дітей уперше за три з половиною роки! Правда, відпустка виявилася нервова й удвічі коротша за заплановану — чому, розкажу в наступному розділі.
Проблема Розвозки, звісно, — ціна задоволення й організація логістики. У нас є вищезгаданий «ланос» Ракєль, і немовлятком старший спокійно їздив у машині через пів-України. Але трирічним я віз його сам, без Оксани. Виїхали з київського лівого берега, доїхали десь до Нивок — старший:
— Тату, ми вже майже доїхали, правда?
— Так, синочку, майже. Лишилося тільки десять чи одинадцять годиночок.
Можна їздити вночі, але якось я ледь не заснув і боюся. Тож ми перейшли на поїзди.
В поїзді треба брати кілька місць, причому бажано купейних. Якось у серпні їхав із молодшим плацкартою і відтоді зарікся (знову ж, бо можу собі дозволити заректися). Заколисую сина в розпеченому тамбурі, він не засинає, я спітнів наскрізь, у малого теж волосся аж бурульками позлипалось. І кожні три хвилини, щойно син почне куняти, — дверима грюкає мужик, який попри заборону сподівався в тамбурі покурити. А потім у купе схожа на сороку хіппі-мама питає свою дорослу хіппі-доньку — вони разом їдуть у Карпати на фестиваль — отак, половиною рота, набік, але щоб я почув:
— А где же мама?
— Что?! — недочуває хіппі-дочка.
— Где же их мама, интересно?!
— С другим ребенком в другом поезде, — задовольнив я її сорочу цікавість, а подумки чорно виматюкався.