У нашому випадку їхати поїздом треба ніч — отже, слід купити квитки на нижні полиці поруч. А якщо так, необхідне стратегічне планування на півтора місяці наперед: хапати місця, щойно їх виставлять на сайт залізниці.
Нині простіше, бо вже й один із батьків здатен везти двох за раз. А в той період Розвозки, коли я окремо віз молодшого, Оксана старшого, потім у відрядження, а через тиждень треба було збирати врожай посіяних дітей — нам для купівлі квитків, щоб не заплутатись, буквально довелося малювати графік-схему з іменами, датами, картами та стрілочками.
Постійно ж жити разом із моїми чи Оксаниними батьками — за всієї любові, ми здригаємося від такої думки. Батьки наші, схоже, теж здригаються.
Трішки заздримо людям, у яких бабусі-дідусі живуть окремо, але в одному з ними місті. Києвом ширяться легенди про молодих батьків, які періодично можуть брати вихідні від дітей і йти, наприклад, у кіно.
Звісно, тут спрацьовує знаменитий психологічний ефект фарбування трави на чужій галявині: у цьому разі здається, ніби іншим легше, ніж тобі. Бо ж нам самим кілька друзів казали, що ми дуже добре живемо, самі того не знаючи (ну, чому ж не знаючи). Знайома розповідає, що востаннє їздила у відпустку без дітей десять років тому. Не в кожного є бабусі й дідусі, і не всі вони хочуть і можуть займатися онуками. Зрештою, не в усіх дорослих добрі стосунки з власними батьками.
Окрема історія — жити в іншій країні. Є друзі з дітьми, коли, наприклад, він з України, вона з Аргентини, а живуть у Франції. Кажуть, у них життя вимірюється періодами: «приїхали батьки — поїхали батьки».
Євген Лакінський, який сидів у декреті в Канаді та якого я попросив прочитати чернетку цієї книжки, прокоментував:
— Натрапив у тексті на незрозуміле для мене слово: «бабуся».
Районна дитяча лiкарня
Уперше здавши дітей, ми з Оксаною поїхали машиною в закордонне відрядження. І звернули увагу, що жодного разу не посварились. Ані коли дорогою туди п’ять годин стояли на шенгенському кордоні. Ані коли дорогою назад, із низкою пригод у дусі фільму Brazil Террі Гілліама, перетинали бюрократично-антиутопічну Білорусь і добу не спали. Це надто слабкий стрес порівняно з двома маленькими дітьми. Імовірно, у багатьох пар траплялися такі сварки, коли ви гаркаєтесь між собою, але водночас обоє розумієте, що сваритися й нема через що, а робите це винятково щоб не спрямувати агресію на дітей, бо насправді ви просто роздратовані, наприклад, через кількагодинне ниття на тлі недосипання.
Іншим разом, розвізши малих, ми вирішили відсвяткувати закінчення робочого року різдвяною відпусткою. У нашому уявленні відпустка означала, що не треба нікуди їхати, треба просто залишитись удома. Самим!
Оксана народилася за кілька днів до Нового року. Ми відвезли дітей до бабусі, повернулися й запросили друзів на день народження. Усі встигли трохи понапиватися, коли це телефонує бабуся: у нашого молодшого сина температура тридцять дев’ять із копійками, приїхала «швидка», збити не змогли, забрали в лікарню.
Ми одразу купили в Інтернеті квитки, розігнали п’яних гостей, які ніяк не хотіли розійтися по-мирному, і поїхали удвох на вокзал. У Оксани істерика: до тридцять першого грудня вона має здати Річний Звіт. Поки їхали в метро, поки сиділи у вагоні й чекали на відправлення, до мене дійшло, що нам не обов’язково їхати удвох. Звісно, трохи страшно за дитину — але поки що підстав для паніки нема. Усе ж таки молодшому півтора року, а не три місяці, як за періоду Двох Бронхітів.
Ми сиділи в купе, Оксана плакала, я довго переконував її повертатися додому, а вона й розуміла, що раціональніше їхати мені самому, але переживала за дитину, та ще й у голові їй пульсувало, схоже, оце, знаєте, містечкове: «ТаЩоЦеЗаМатиТака».
— Я тобі нічого подібного не скажу. Урочисто присягаю!
Словом, випхав я Оксану з вагона, приїхав наступного ранку в райцентр і, не заходячи з дороги додому, — просто в лікарню. Маленький, як побачив мене, одразу й прилип. Від рук не відірвеш.
— Бач, — іронізує бабуся. — А на мене більше й дивитися не хоче.
— Ну! Гордий став.
У лікарні я всім навколо трохи заважав. Тим фактом, що я чоловік. Шестимісна палата для немовлят (мій у півтора там був найстаршим) — це шість дорослих ліжок, на кожному з яких розташувалася людина зі своєю хворою дитиною. П’ять жінок і один я. Звісно, жінки в сильному негліже: вони тут уже по кілька днів. А тепер їм усім через мене доводиться вночі не дуже розкриватися; у разі моєї появи запинаються халати й застібаються ґудзики на нічних сорочках; щоб погодувати груддю, жінкам доводиться відвертатися до стіни. А я мушу в цей час зацікавлено дивитися, як за вікном вітер розхитує голі чорні гілки дерев.