Мабуть, не треба уточнювати, що в районній дитячій лікарні не існує такого поняття, як чоловіча палата? Ночівля чоловіка з дитиною не передбачена як явище. Я мусив спати одягнутий, у джинсах — як прийшов з поїзда, — немитий. Підозрюю, що жінкам я смердів. Рятувало хіба, що в лікарні все перебивають хімічні запахи.
Удень простіше: синові після першої ж крапельниці значно полегшало, і ми годинами ходили сюди-туди коридором. Крім того, є загальна «ігрова» кімната, хоч і без іграшок. Принаймні, туди всі виходять одягнуті.
Уночі в лікарні мало хто спить міцно. Шестимісна дитяча палата: діти під крапельницями, немовлята, у яких не можуть збити температуру, плачуть, хриплять і кашляють, будять одні одних, жінки виходять кликати медсестер, мене шлють в аптеку докупити фізрозчину та свічок парацетамолу. І до того ж у жахливо переопаленій палаті градусів 25–27. Одна мама плакала, бо в дитини температура підвищилася майже до сорока й уже кілька годин не знижувалася. Нарешті прийшли медсестри й почали обтирати немовля прохолодною водою.
Я для себе визначив, що шестимісна дитяча палата — це філіальчик пекла.
І це ж просто діти з бронхітами та запаленнями легень. Я лежав посеред ночі в просякнутих потом штанах, не міг заснути і згадував про «Охматдит», де колись дитина моїх знайомих лежала хвора на рак.
У дитячій районній лікарні я особливо гостро усвідомив, які товстелезні антропологічні пласти проходять повз мене як чоловіка. Люди в палаті становили особливу спільноту. Коли одна йшла в душ, розташований у кінці поверху, — інші дивилися за її дитиною. Жінки допомагали одна одній фізично та психологічно. І постійно ділилися між собою історіями не для чоловічих вух. При мені замовкали чи починали шушукатись, і я чув хіба уривки.
— Та я з ним іще від ПТУ. То зустрічались, то розходились...
— А потім забеременіла, — з розумінням киває інша.
— Ну а як же.
— У мене то саме.
Або:
— Не бив ніколи. Не п’є.
— Хароший мужчина. Я то зразу увиділа, як він до тебе приходив.
— Тіко дома мало буває. Ну а шо робити.
Зітхає.
— А шо твій робе?
— Бусіки з Гєрманії ганяє.
— Сам купує?
— Та де! На хазяїна.
— А. Ну то ясно.
— А твій шо?
— Та шо, — вона мнеться. — Торгує троха. А так-то нам більше моя мама помагає.
— Вона де в тебе?
— У Греції.
— О, в мене сестра в Греції. Двоюрідна.
— Мама жаліє, що туди поїхала. Нада було в Італію. Хто з нашого села в Італію поїхав — майже всі вже получають там пенсію.
— А в Греції не дають?
— Нє-а.
Вони розмовляють постійно, але не зі мною.
Я й у Києві помічаю, що на дитячих майданчиках опиняюся трохи осторонь. Лише одна дуже товариська мама намагається залучати мене до спільних розмов. Переважно ж мені кивають, перемовляються парою фраз, а якщо говорять, то якось по-іншому, ніж із іншими мамами. Воно і зрозуміло: я ж тато.
У палаті дитячої лікарні виключеність чоловіка стала очевиднішою, бо там вона більш концентрована.
Якщо якісь соціологи(ні), етнографи(ні) тощо саме сидять у декретах або збираються в декрет і вважають, що для наукової кар’єри це обов’язково «вирвані роки», — подаю ідею для включеного спостереження. Раптом кому знадобиться. Фольклористам теж робота знайдеться. Мільйони людино-років — це ж потужні антропологічні пласти. Та тут можна тоннами дисертації писати!
А син мій швидко одужав, ми виписались із лікарні, я здав його назад бабусі й навіть устиг на новорічну вечірку — нашу з Оксаною першу за чотири роки. Ох вона й назюзялась! Ледве додому довіз.
2 > 1 + 1
Кілька разів я побіжно згадував, що двоє дітей — це не просто одна дитина та ще одна. Спробую нарешті розписати.
Життя — не арифметика. У наших друзів-мігрантів народження другої, спокійнішої дитини не викликало особливого стресу. Я писав про них у розділі «І діти бувають різні». У нас із подвоєнням кількості дітей труднощі не просто собі подвоїлись. Ні. Тепер виникли труднощі у квадраті. Якщо третя дитина для когось означає труднощі в кубі, а четверта — труднощі в четвертому степені, — не уявляю, як можна вижити. Утім, кілька пар, у яких по троє дітей, казали нам, що після другої «вже все одно». Словом, залежність нелінійна.
При старшому синові я періодично займався бігом, а в кілька місяців між тим, як він пішов у ясла, і народженням молодшого — навіть почав готуватися до півмарафону. Після других Оксаниних пологів я ще кілька разів уперто виходив на пробіжки. За інерцією. Як кіт Том, який біжить повітрям над прірвою та ще не помічає, що під ним нема ґрунту, тому й не падає.