Але якось Оксана погладила мене по щоці й дуже м’яко сказала:
— Ти намагаєшся поводитися так, наче нічого не змінилось.
Ох…
Старший, на той час дворічний син-лапочка швидко перетворився на монстра. Спершу він заходив до кімнати й дивився на молодшого зі скептичною цікавістю. Що це за створіння, лежить на ліжку й ворушить ніжками?
— Це твій братик! Правда, класно?
— Так. Класно, — казав син таким тоном, що його ставало шкода.
Він одразу відчув, що йому мама через це незрозуміле створіння приділяє значно менше уваги. Оксана одного разу, дивлячись на старшого, сказала:
— Мабуть, він хотів би подумати: «Як було добре раніше», — але не може цього сформулювати.
І вона ледь не заплакала: гормони. Англійською це називають maternity blues — той неминучий сум після пологів унаслідок позбавлення ендорфінів вагітності, який у складних випадках перетворюється на післяпологову депресію. Особливо якщо жінку не підтримують.
Я намагався всю свою увагу спрямовувати на старшого сина, щоб він бачив: його продовжують любити. Я став із ним ніжнішим, ніж будь-коли. Але мене часто не було вдома. Оксана теж намагалася робити для старшого все, що могла, однак вона фізично була прикута до новонародженого.
До речі, ми навмисне віддали старшого сина в ясла дуже рано, посеред навчального року. Щоб він почав ходити ще до народження братика й не подумав, ніби його здали в садок, бо у батьків з’явилася нова ляля.
Коли старший підходив до братика з оцим болем в очах, я часом боявся, щоб він не вдарив немовля — але нічого подібного не сталося жодного разу.
Ми робили все, що могли, щоб старший не почувався обділеним, але різницю він усе одно відчував. А пояснень на словах іще не розумів.
Через кілька днів старший син уже падав на підлогу з криками. Щодня по багато разів плакав. Часом бився в конвульсивних істериках. Нічого подібного з ним раніше не траплялося. Можливо, старший несвідомо намагався привернути увагу. А скоріш за все, йому просто було зле. Саме тоді він часто вживав фразу:
— Мені сумно.
Старший доти був самостійним, бавився сам — а тепер я носив його на руках, постійно обіймав, грався з ним. І все одно йому було сумно.
Швидко вийшло так, що тепер тато займався старшим, а мама молодшим. І старший із цим більш-менш змирився. Зате — пам’ятаю цей момент візуально — якось Оксана пішла чи то в душ, чи поїсти, я тримав молодшого на руках і саме цілував у лоб, коли з іншої кімнати зайшов старший:
— Тату, а давай... — Побачивши мене із суперником, він обірвав речення й розридався, кидаючись обіймати мене за коліна. — Тату! Поклади його!
Дитяче горе не має меж. Воно охоплює весь усесвіт.
Пізніше я вкотре намагався пояснити:
— Малесенький. Я ж тобі казав. Тато тебе любить. І мама тебе любить. Дуже-предуже. Ми твого братика любимо, бо він наш синочок, і тебе любимо, бо ти наш синочок. Найбільше-пренайбільше на світі. Зрозумів?
Він киває, але в очах непевність.
На щастя, у дітей коротка пам’ять. Через кілька місяців він просто забув, що колись було інакше. Братик сприймався одвічною частиною всесвіту, як мама й тато. Коли молодшому виповнилось місяці чотири, у старшого вже з’явилася звичка підходити, щоб погладити його по голові. Коли ж братикові виповнилося місяців дев’ять, він любив підсісти й обійняти — а молодший не розумів, що відбувається, і дивився на нас із Оксаною ошелешено, поглядом питаючи: усе нормально?
Старшому не було трьох років, і обіймав він не дуже зграбно.
— Ну, ну. Легше, легше! — Я підходжу й обіймаю обох. — Задушиш.
Оксана сміється:
— Ексцеси братерської любові.
Звісно, конфлікти трапляються й будуть траплятись. Євген Лакінський, у якого синам сім і дев’ять, жартує про «прикладну конфліктологію», якою постійно мусить займатися:
— Ми поставили дітям просте і зрозуміле завдання: помитися, одягнути піжами й тоді вже подивитися кіно. А самі з жінкою спробували розслабитись. До ванни й ліжка діти так і не дійшли, бо побилися й один розбив іншому губу. Далі — довгі екзистенційні розмови з кожним на теми сенсу життя, батьківства, братерства та любові. Уже потім миття й чищення зубів. Кіно ми скасували, бо вони не заслужили. Повкладали їх, а самі з жінкою почистили зуби й подивилися комедію. Бо ми були чемні. От що на вас чекає років за п’ять!