Натомість для мети цієї книжки я прийняв радикальне рішення! Сімона де Бовуар може скаржитися, що у французькій слово homme позначає як людину загалом, так і чоловіка зокрема — і це робить жінку «другою статтю» навіть на рівні семантики. Російською можна дійти до цинічного «женщина — друг человека». Зате в українській мові «людина» — жіночого роду. Можливо, уважні читачки вже помітили, що я вживаю це слово передусім у значенні «жінка». Коли ж матиму на увазі «чоловік», писатиму: «чоловік».
Як каже наш старший син, їдучи попереду на велобігу:
— Тату, коли побачиш червоне світло, кричи: «Червоне світло!»
Декрет i робота
I от працює людина, ну, наприклад, журналістом. А в українській журналістиці можна почати дуже рано, ще студентом, за мізерну зарплатню. Відповідно, до двадцяти п’яти років людина вже доволі відома. Працює, скажімо, на центральному телеканалі, їздить у Кабмін, вітається за руку із прес-секретарем Президента.
У двадцять п’ять людина виходить заміж за коханого чоловіка, у двадцять сім народжує донечку-сонечко.
Журналістика — галузь розмаїта, є в ній речі, які можна робити з дитиною. Залежно, правда, від того, яка дитина. На телебаченні складно. Тож людина вирішує ненадовго піти в декрет. А тут чоловіка переводять в інше місто. А там вони вирішують завести ще одну дитину.
Отже, наша зірка блакитного екрану сидить у декреті років чотири або п’ять. У журналістиці тривалі перерви в роботі шкодять. Важливо не тільки стежити за подіями, але й підтримувати контакти з усіма цими клятими депутатами, міністрами, заступниками та їхніми прес-секретарями. Ну а в країні вибори щороку, а тут іще диктатор утік, демократія прийшла. Кляті депутати нові, не кажучи про прес-секретарів. От тільки олігархи ті самі.
Словом, людина четвертий чи п’ятий рік у декреті. Любить своїх донечок ніжною любов’ю, кохає і чоловіка коханням пристрасним. Утім, чоловік удома лише пізніми вечорами — у нього тепер багато роботи, бо перейшов у іншу фірму, треба напрацювати авторитет.
А вона цілими днями вдома, і їй хочеться поговорити не тільки про те, як каже корова або де у лялі вушко.
Хочеться пофілософувати про зміни в державі. Хочеться, зрештою, обговорити прочитану, поки доньки сплять, книжку. Людина з усмішкою згадує, як питала відомого політолога про напрям руху країни — і як час засвідчив, що політолог цілком лоханувся! Згадує, як брала інтерв’ю в знаменитого літературознавця, а опісля для себе самої розпитувала про улюблених авторів.
Згадує, а тим часом кришить на борщ картоплю, капусту, чистить моркву, відварює в каструлі яловичину, робить на сковорідці засмажку — тут молодша донька починає ворушитися в ліжечку, і людина вибігає глянути, що там, а коли повертається — засмажка згоріла.
Чоловік приходить з улюбленої роботи й розповідає, як сьогодні він розв’язав завдання, з яким не впорався попередник, і як двоє колег, поки пили каву, сказали йому «респект». А вона радіє за нього й розповідає про те, що молодша двічі покакала та чому борщ сьогодні не такий смачний, як зазвичай.
Я б на місці цієї людини заголосив.
От і вона заголосила.
А наступного дня, тижня й місяця знову варила їсти, годувала й купала дітей, ходила на дитячий майданчик. Часом фантазувала, як повернеться невдовзі до повноцінної роботи. Правда, для цього треба, щоб графік чоловіка став трохи менш напруженим — а то ж дитсадок дитсадком, а забирати дітей треба до шостої, та й вони часом хворіють, і завжди чомусь водночас із нічним марафоном прийняття законів в останній день сесії Верховної Ради, чи з раптовим перепризначенням уряду, чи з черговим політичним скандалом, які в нашій країні трапляються приблизно так само часто, як дитячі хвороби.
Звісно, журналістка тут — лише як найближчий мені приклад. Кого тільки не зустрінеш на дитячому майданчику! Якось, почувши свою улюблену, але практично забуту іноземну мову, я заради практики заговорив на майданчику з однією мамою.