В цих словах була, безперечно, частка правди. Але коли вже мова зайшла про «паразита», то варто сказати, що в їжі і одязі тато Жора був вкрай невибагливий. Звичайно, і картопля з оселедцем теж коштують грошей, але, з огляду на бухгалтерію, варто зауважити, що він отримував пенсію, з якої забирав обумовлену суму на папіроси і рибальські снасті, решту віддавав дружині. Де він знаходив гроші на горілку — цю таємницю він забрав із собою.
Хоча, повторюся, він усіх дратував. Проходячи повз сусідів, лише ледь помітно кивав їм сивою головою, і в цьому також вбачали неабияку пихатість. Все ж таки його чомусь побоювались, і тому зайвий разнамагалися не згадувати його ім’я.
Пам’ятаю слова сусідки баби Каті: «Шкода його, але до раю він все одно не потрапить» (що то за звичка розміщати душі ТАМ на підставі своїх куцих уявлень!). Баба Катя сказала це біля церковної огорожі, проводжаючи поглядом чоловіків, що несли до автобусу труну, оббиту червоною тканиною з чорними стрічками. Як на барельєфі, з труни виступало високе чоло тата Жори, його великий ніс, було видно його запалі щоки і сухі губи.
А вона виявилася важкуватою, труна з татом Жорою. Хоча я був хлопцем неслабим, щоправда, невеликим на зріст, тому доводилось підіймати вище напружені руки. Мене, направду, ніхто не просив приходити в цю церкву, тим більше, нести труну. «Але вже, як так кортить, візьми біля ніг. Тепер піднімаємо. Та заберіть той буханець хліба і викиньте згарок! Понесли». Е-ех…
***
Сонце вже припікає. У вічка плетеного прудка, що опущений у воду, кілька карасів просовують свої тупі голови. Увесь вилов, звісно, тата Жори. Він курить і пильно стежить за поплавцем. А мені нудно.
— Щось не клює, — кажу сумно. — Мені потрібна кірка, для човника…
— Добре, йди. Заразом і хробаків накопаєш, — дає мені великий складний ніж.
Оце так! Хто ще, окрім тата Жори, дав би мені справжній складний ніж?
Заходжу в ліс. У блакитнуватих променях, що пробиваються крізь шапки дерев, танцюють порошинки. Під ногами — обережно, не стань! — ягідка суниці. В шию впивається комар. Ляск! Всюди валяються здоровенні шматки соснової кори — вистачить на п’ять човнів! Дай-но добіжу о-он до тієї сосни! Вибігаю на узлісся і… завмираю.
На осяяній сонцем галявині двоє — чоловік та жінка. Лежать на животах і про щось розмовляють. На чоловікові — чорні плавки, на жінці — лише бузкові трусики. Я ховаюсь за стовбуром дерева і потім обережно визираю. Чоловік кладе руку жінці на спину, гладить. Вітер доносить уривки фраз: «він на це навіть не заслуговує…», «ти просто забула…»
У мене чомусь холоне в животі. Раптом розумію, що я ще зовсім маленький — адже не можу ось так лежати з жінкою, в якої голі груди. Проте тепер я знаю: якщо отак холоне в животі, це означає, що в житті є щось солодко-спокусливе…
Тато Жора стоїть на тім же місці. Про хробаків і не питає. Дивлюсь у рибник, там вже один до одного липнуть карасі. Та мені не до риби, треба робити човен. Обстругую знайдений шматок кори. Рівняю борти, ніс, щоби потім, принісши вилов додому («Ці два карасі спіймалися на твій гачок, тримай, принце») і отримавши від мами прочухана за брудну футболку, опустити у ванну цей ладний човник з паперовим парусом.
Як же я чекав на ту мить, коли мама, намиливши мене і розтерши мочалкою, дозволяла потім недовго погратися! Ось тоді розпочинались баталії! Мій фрегат під усіма вітрилами виходив у відкритий океан. Його шмагали хвилі, зліва нападали пірати, справа — акули; матроси стрибали за борт, капітан був поранений, акули з гарпунами в череві йшли на дно. Але в самий розпал битви заходила мама. Вона висмикувала затичку, і океан мілів на очах. Утворювався вир, який затягував всіх акул і піратів. Я виплигував з ванни, не витершись як слід, вдягав чисті трусики і стрімголов до свого дивану, який вітав мене дружнім скрипінням пружин. Сніжно-біла наволочка вмить мокріла. Попереду чекала повна пригод ніч…
Ця звичка не витиратися досуха залишалася в мене дуже довго і дратувала всіх, з ким доводилось жити. Але з деякими звичками боротись важко, як важко забути і той човник з соснової кори, який обіцяв великі, часом дуже ризиковані, мандри, але, одного разу спущений на воду, мав пливти попри все.
2
Щоосені тато Жора готувався до зимової риболовлі. Його кухня перетворювалась на топильний і ковальський цех. Там безперервно горіли конфорки. Тато Жора-алхімік вдягав окуляри: у кухні стояв дим, замішувалась глина для формочок на блешні, грюкав молоток.
… Вночі в нашому будинку світилось одне вікно. Тато Жора піднімався сходами і дзвонив в наші двері. Я, чотирнадцятирічний, залазив з головою під ковдру, підтягуючи ноги до животу. Мої нічні жахи ставали реальністю.
Двері відчиняла мама. Закутавшись у халат, пускала тата Жору у квартиру.
— Сергійку, — ласкаво проспівувала мама над моїм вушком.
… Під нашими валянками скрипів сніг. Спали люди, кицьки, птахи. Лише на одному перехресті рибалки очікували автобус. Нарешті він приїжджав. Проїзд коштував недешево, тато Жора платив і за мене також, але велів не називати батькам справжню ціну — жалів їхні зароблені копійки.
Автобус прямував за місто, до Київського моря. «Бу-бу-бу… вольфрамова блешня…», «бу-бу-бу… Клавка — рідке стерво…» — чув я крізь дрімоту.
Більшість рибалок відходили недалеко від берега і, висвердливши кілька ямок, чекали на рибу. Тато Жора рибу шукав. Невтомно ганяв по льоду, залишаючи позаду безліч прорубаних ямок. Наче зараз бачу його — у широкому парусиновому плащі поверх ватника і шапці-вушанці. Плює на долоні і, схопивши держак важкої плішні, коле сталевим вістрям товстий лід.
— Принце, як твоє навчання? — запитує закуривши.
— Нормально. Тверда четвірка.
— Мабуть, після школи підеш в інститут?
— Ага.
— Це правильно. Якщо Бог дав мозок, то його треба використовувати, а ти в нас головатий. Знаєш, я ж колись вчився в інституті, на інженера. Але з третього курсу пішов на фронт. Потім, начебто за політику — у листі другові написав кілька міцних слів про Сталіна — сів у в’язницю. На десять років! Потім на заслання поїхав. І закінчив свою трудову біографію слюсарем-лекальником на заводі. От і всі мої інститути… Добре, проруби-но нову ямку, бо змерзнеш!
Слабкою рукою я брав плішню. Хвилин через п’ять, одначе, моє заклякле тіло відігрівалося, з’являлась віра у себе. Я несамовито сколював лід, навіть розстібував свій ватник. А тато Жора, поглядаючи на мене, задоволено посміхався.
***
— От як буває: і погода гарна, і рибалки ми, наче, непогані. А не клює.
— Так, — погоджуюсь, ледь стримуючи радість.
Нарешті! Зараз ми складемо снасті і попрямуємо до берега, до автобуса. Там, у автобусі, — тепло, там невдахи-рибалки вже п’ють горілку і розповідають побрехеньки про свої минулі вдалі улови.
Тато Жора напружено дивиться кудись.
— Змотуємо вудки! — кричить раптом.
Вдалечині білосніжною гладінню повзуть чорні цятки. Одна, друга, третя… Спереду, ззаду — всюди! Спочатку вони здаються розрізненими, але, придивившись, помічаю, що цятки повзуть у правильному порядку — назустріч одна одній, замикаючи коло.
— За мною! — командує тато Жора.
Які важкі валянки! Дерев’яний чемодан боляче б’є кутиками по спині. Послизнувшись, падаю, розтягнувшись на льоду.
А чорні цятки збільшуються, перетворившись на мотоцикли Рибнагляду.
Відстань між нами та мотоциклами скорочується. Услід за нами біжать кілька рибалок, також сподіваючись вирватись з оточення. Але шансів в них немає. А ми — вирвались!
Раптом один мотоцикл змінює напрямок і, порушуючи єдину лінію, кидається за нами. Все — далі бігти немає сенсу. Тато Жора зупиняється.
Мчить мотоцикл, піднімаючи за собою снігові вихори. Гальмує поряд із нами. Міліціонер у кожусі стискає кермо, підгазовуючи. Вуха його шапки опущені і зав’язані під підборіддям: