— А ми встигли з Туровим познайомитися.
— Нам завжди щастить на хороших людей, — додала задоволена жінка.
— А ти боялася, що ми тут пропадемо.
— Це мені спочатку так здалося.
— Не хвилюйтеся, мої рідні! Місця тут чудові. Люди зайняті потрібною для Батьківщини справою, — продовжував заспокоювати Семен Васильович домашніх.
— Я так зрозумів, що нудьгувати тут не доведеться, — перебив його Радик.
— Ти, як завжди, правий, — посміхнувся Семен Васильович.
Після паузи сказав:
— Знаєш, Ньома, у мене є прохання. Допоможіть нам, чоловікам, організувати побут в укріпрайоні.
— Ми теж з Валею про це думали…
— Во-во, разом з Валею. У вас вийде.
— Укріпрайон великий, про нього треба думати, та й сім’ю не забувати. Кажуть, тут коротке літо, студені зими, міцні морози. Вже зараз потрібно готуватися до холодів.
— Чи не зарано?
— Не рано, — блиснула темними очима Домна Данилівна.
Семен Васильович не зрозумів в чому справа, на що вона натякає.
— Візьму солдат. Напиляють і привезуть дрова. А поколемо з сином самі.
— На сина не розраховуй, він ще маленький.
— Нехай привчається до праці. Батько в чотирнадцять років вже працював у Петрограді. Сам на життя заробляв.
Радик вискочив з кімнати на вулицю. Йому не подобалося, коли старші його починали вчити.
— Не збагну, чому очицями підморгувала. Що трапилося? — Запитав у дружини Руднєв.
— Сталося, Сеня. У нас буде дитина.
4
До першого прохання Семен Васильович поставився з усією серйозністю. Займався лісопилкою кожен день. Заслухав на партзборах механіків, звернув їх увагу на важливість виготовлення пиломатеріалів.
Він щодня відвідував ділянку розпилювання колод, де трудилося кілька десятків людей.
Здалеку спостерігав, як хлопці вручну затягували наверх колоди. Крейдою довго натирали шнур. Відбивали лінії, за якими колоди пиляли. Вони не завжди лягали рівно. Пильщики нервували.
Того дня приїхав на дільницю в піднесеному настрої. Спішився. Прив'язав Бурана до дерева. Двоє червоноармійців якраз зробили розмітку. Один з них заліз на ліси. Став на колоду. Інший розташувався внизу під ним. Взяли пилку. Звичними рухами приступили до довгої виснажливої роботи, яка давала мізерні результати.
— На лісопилку підете? — Запитав у хлопців.
— Ще б пак, — відповів той, що нагорі. — За день так напрацюєшся, цілу ніч руки гудуть.
— Готуйтеся!
Семен Васильович пішов до дерев'яної будівлі, через яку пролягали металеві колії. З їх допомогою на візках подавалися колоди на пилораму і вивозили від неї готові дошки заданої товщини.
Механіки з задоволеними обличчями закінчували останні приготування.
— Як настрій? — Запитав Руднєв.
— Відмінний! — Відповів один з механіків.
— Не підведіть! — Сказав Руднєв.
На відкриття зібралося кілька сотень військових і цивільних будівельників. Поруч з лісопилкою встановили невелику пересувну трибуну. Руднєв особисто перевірив готовність нового об'єкта, уточнював останні тонкощі у старшого механіка.
В супроводі офіцерів штабу на об'єкт приїхав Петро Григорович Барановський.
Руднєв відкрив мітинг коротким вступним словом. Барановський з трибуни виголосив коротку промову:
— Товариші! Сьогодні у нас важлива подія. Ми запускаємо в експлуатацію лісопилку. Укріпрайон повністю забезпечить себе в пиломатеріалах. Вони підуть не тільки для оборонних об'єктів. Ми швидше зможемо побудувати будинки, санчастину, школу, будинок культури…
Після нього виступило кілька учасників мітингу. Вони дякували керівництво укріпрайону за безцінний подарунок, зроблений всьому колективу.
Зазвучали урочисті звуки духового оркестру. Петро Григорович перерізав червону стрічку.
Запрацювала пилорама. Блок пил засувався зверху вниз і назад. На них подали вже приготовану колоду. Протягом декількох хвилин на іншій стороні пилорами працівники взяли пакет готових дощок.
Потужне «ура» пронеслося над об'єктом.
Радості не було кінця. І будівельники, і військові розуміли, що для них значила пилорама.
Барановський підійшов до Руднєва. Міцно потиснув руку.
— Молодець! Слово стримав. Бачу, за все хапаєшся. Думав: не можна осягнути неосяжне. Поговорили і забудемо. Поді ж ти. Все-таки домігся свого.
Руднєв засяяв радістю.
— Спасибі, Петро Григорович! Постараюся продовжувати в тому ж дусі.
Спочатку Семен Васильович записував всі прохання, зауваження і побажання. Намагався їх виконати.