Валя була повніше і солідніше витонченої Домнікії Данилівни, хоча молодше по роках. Вона відчувала себе в гостях, як вдома. Із зачіскою під хлопчика мелькала то в одному, то в іншому кінці будинку. Говорила гучним грудним голосом. Пограла з Радієм, переговорила на всі теми з подругою. Коли сіли за стіл, і тут ні хвилини не мовчала. Все розклала по поличках, спантеличила чоловіків.
Домна Данилівна не переставала посміхатися, дивлячись на свою нову знайому.
«Така проста, жвава, з нею не засумуєш», — захоплювалася вона Валентиною.
Коли випили по маленькій спирту, Семен Васильович звернувся до жінок з проханням про допомогу.
— Ми й так вам допомагаємо, чим можемо, — сказала Домна Данилівна. — Я за своєю ініціативою створюю бібліотеку. Уже вирішено питання приміщення.
Жінки разом відшукали вільну кімнату. Вирішили з особистих бібліотечок створити загальну. Валя вже віддала кілька книг, звернулася до знайомих. Ті теж відгукнулися.
Вислухавши Домну Данилівну, не втримався Григорій Іванович:
— Приходжу якось зі служби і застаю у будинку всіх жінок нашої частини за пранням червоноармійського білизни. Одні носять і кип'ятять воду, інші перуть, треті розвішують випрану.
— В чому справа? — Питаю дружину.
— Це тобі, як командиру, — наука, — відповідає вона. — Треба швидше закінчувати будівництво пральні. — І додає під сміх подруг: — Поки нема пральні, доведеться тобі пожити в штабі, а прати ми будемо тут…
— Молодець, не поступається моїй Ньомі, — посміхнувся Семен Васильович.
— Ми вирішили влаштувати свято пельменів. Як ви до цього ставитеся? — Не втрималася Валя.
— Позитивно, — відразу підтримав її Руднєв.
— Нам набридла щоденна перловка, супчик з вермішелі. Хочеться чогось смачненького, — додав Туров.
— Усім хочеться. Ми, жінки гарнізону, всіх і нагодуємо, — сказала Домна Данилівна.
— Не віримо, — засумнівався Туров.
— Подивишся, — сказала Валя.
Так жінки частини стали активно допомагати командирам в дуже важкій роботі з налагодження побуту та харчування бійців, по створенню затишку в казармах, по організації художньої самодіяльності та інших заходів.
Семен Васильович на цьому не заспокоївся. За допомогою секретарів комсомольських організацій та спортсменів-любителів в короткі терміни обладнав спортивні майданчики для гри у футбол, баскетбол та волейбол.
По весні Семен Васильович приступив до вирішення ще однієї нагальної проблеми. У багатьох кровоточили ясна, випадали зуби.
Він зустрівся з медпрацівниками.
— Що зробиш, — знизувала плечима жінка в білому халаті. — Край такий. Не ростуть ні фрукти, ні овочі. Не вистачає вітамінів.
Пішов до Барановського.
— Ви при мені обіцяли допомогти червоноармійцям з зубами.
— Я багато чого і кому обіцяв, — відповів той, коли Руднєв загострив його увагу на цьому питанні. — Що ти конкретно пропонуєш?
— Створити пошукові групи для збору дикорослого зеленого лука, черемші, брусниці та іншого.
— Не заперечую, створюйте. Ми якось не приділили цій проблемі належної уваги.
З людей, не зайнятих на основних роботах, створили десять груп і відправили в тайгу за дикорослими травами і ягодами. Кілька разів на день стали пити соки і відвари, їсти продукти з вітамінами.
Незабаром з цингою було покінчено.
— Хтось казав, що тут неможливо жити. Все можна, якщо організувати, — говорив Семен Васильович своїй дружині.
5
Домна Данилівна ходила на останніх місяцях вагітності. Семен Васильович хвилювався. Пологи можуть початися несподівано. Він нічим не може допомогти дружині. В гарнізоні було кілька лікарів. Але зі стаціонаром ніяк не могли вирішити питання. Так чи інакше, медиків належало запрошувати додому.
Тому щоранку перед відходом на службу він нагадував дружині і синові, щоб були напоготові.
Того ранку він прохав дружину:
— Нічого не роби. Нікуди не виходь. Сиди вдома.
Домна Данилівна нічого не відповідала. Лише посміхалася. По можливості, з пересторогою вона робила роботу по дому. Навіть у дворі замітала сніг. Доводилося їй виходити на вулицю за місцем. Вона була впевнена, що все обійдеться благополучно.
Закінчивши розмову з дружиною, Семен Васильович взявся за сина:
— Радя! Не відпускай маму одну. Не давай їй працювати. В разі чого запрошуй лікаря і дай знати мені.
— Все ясно! — Відповідав Радик, потягуючись.
Він встав, але ще не прокинувся. І щоденні інструктажі батька йому порядком набридли. Він їх знав напам'ять.