До нього долинув невдоволений голос Віталія:
— Що мовчиш, комісаре?
— Хіба могли ми припустити, що все так обернеться. Мріяли про торжество справедливості, свободи та рівності. Але поки ми воювали, до влади прийшли негідники без сорому і совісті. Їм наплювати на честь і закони. У них на першому плані своє власне благополуччя.
Дзвякнули ключі, відкрився засув.
— Сьогодні моя черга нести парашу, — підхопився з бетонної підлоги Коля Ковальов.
Інший чоловік вирвав її у нього.
— Ні, моя.
Іван Васильович перегородив дорогу чоловікові:
— Моя черга нести. І я поступаюся Колі.
Юнак схопив парашу і вискочив з камери…
Семена Васильовича не чіпали кілька тижнів. Життя в камері тривало, як і раніше. Знайомий йому голос Петровича в сотий раз повторював:
— Змусили підписати свідчення, суки!
— Де капітан Коробцов? — Запитав Семен Васильович.
— Забрали їх. Капітана Коробцова і тих, що приєдналися до нього, які підписали свідчення. Їх засудили до розстрілу, а Коробцова відправили у виправно-трудовий табір, — пояснив йому Іван Васильович.
Петрович вимовив:
— До розстрілу, от суки!
— Тримайтеся до останнього, — сказав суддя. — Не давайте зізнань.
Одного разу Руднєв зустрів знайомого офіцера зі штабу фронту. Кивнув йому:
— Що новенького?
Той сказав скоромовкою, роблячи вигляд, що ні до кого не звертається:
— В Де-Кастрі заарештували весь командний склад. У тому числі Барановського.
Ще ніколи Семен Васильович не відчував такого розпачу й душевних мук. Він не сумнівався, що командний склад заарештували з його подачі. Кілька днів він був у безпам'ятстві.
Співкамерники не розуміли, що сталося. Що так мучить комісара.
— Сину мій, що тебе мучить. Сповідайся святому отцю, — підсів до нього отець Никодим.
— Змінити вже нічого не можна.
— А ти розкажи, полегши ношу.
— Розповідати, власне, нічого. Мене змусили написати інформацію про стан справ у Де-Кастрінському укріпрайоні. Недавно дізнався, що заарештували групу командного складу гарнізону…
— Сину мій, не ятри свою душу. Їх би заарештували і без твоєї записки.
— Отець Никодим. Ти не плазуй перед комісаром, — виголосив колишній власник свічкового заводу.
— Не говори так. Це з богом в душі людина.
— Ха-ха-ха! Такі, як він, храми знищують, стріляють вас, відправляють в табори, — засміявся Віталій.
— Я вірю в невинність цієї людини.
На цей раз Руднєва вели на допит з особливими пересторогами. Два охоронці. На нього наділи наручники. При кожній зустрічі з іншими ув'язненими змушували повертатися до стіни.
Хоча охоронці розуміли, що це був не той здоровий, фізично розвинений командир, який попав до них у в'язницю. За кілька тижнів Руднєв сильно здав. Куди поділася його привітна усмішка. Щоки втратили свою округлість. Він схуд на кілька кілограмів.
Він повільно брів по вузькому коридору в оточенні двох охоронців. Його ввели в знайому кімнату з маленьким, з ґратами, віконцем. Там його вже чекав слідчий Малишев.
— Як самопочуття, полковий комісар?
Семен Васильович нічого не відповів. Його самопочуття було написано на його чорному обличчі, на синцях під очами. Він готувався до найгіршого.
Анатолій Іванович встав, підійшов до Руднєва. Простягнув йому руку.
— Здорово!
Руднєв привітався.
Малишев знову сів на своє місце. З інтонацією, якої Семен Васильович від нього не очікував, запитав:
— Звідки ти дізнався, що я пишу вірші?
— Ніколи не казав, що ти пишеш вірші. У тебе душа поета. Тонка натура. Це відразу видно.
— Я пишу вірші, але нікому їх не показую. Начальник сильно карає за лірику. Нас виховують так, що співробітник органів повинен бути міцним, нещадним до ворога. Не зупинятися ні перед чим. Навіть перед смертю.
— Подивися, що відбувається. Ви розправляєтеся з опозицією, з тими, хто інакше мислить.
— Я довго думав над твоїми словами, Рудньов. І, знаєш, в чому ти правий. Нас перетворили на пугало для народу, в батіг, щоб наводити порядок.
— Розправитися з опозицією, значить зробити країну мертвою, а людей перетворити на рабів. Дозволити робити можновладцям все, що їм заманеться.
— Ти не знаєш, Рудньов, як мені все це набридло. Намагався кілька разів вирватися з цієї бандитської організації, не виходить. Не дають.
Допит затягнувся на кілька годин. По суті, він перетворився на бесіду слідчого і підслідного. Наприкінці Малишев сказав:
— Я для тебе, при всьому бажанні, нічого не можу зробити. У відділі і в управлінні така обстановка, що про виправдувальний вирок не може бути й мови.