— А що сказав Оґіон, коли ти вирішила покинути його?
— А що він міг сказати?
Гед знову похмуро усміхнувся, але не сказав ні слова.
За якийсь час Тенар озвалася знову:
— Я стала його ученицею тільки тому, що мене привів ти. Після тебе він більше учнів не брав, а дівчину і взагалі не прийняв би ніколи. Це ти його попросив. Зате він мене любив. І поважав. І я його теж любила і шанувала. Але він не міг дати мені того, чого я хотіла, а я не вміла взяти в нього те, що він мав мені дати. Він це розумів. Але знаєш, Геде, адже він зовсім іншими очима дивився на Терру. Він побачив її напередодні своєї смерті. Ви з тітонькою Сланню кажете, що могутні чарівники одразу впізнають один одного. Не знаю, що Оґіон побачив у Терру, але мені він сказав: "Навчи її всього, що знаєш сама". А ще він сказав...
Тенар змовкла, але Гед терпляче чекав, що вона скаже далі.
— Він сказав: "Її будуть боятися". І повторив: "Навчи її всього! Але не на Роуку". Не знаю, що він мав на увазі. Та й звідки мені знати? Якби я тоді залишилася з ним, то, можливо, змогла б чогось її навчити. Я сподівалася, що коли ти повернешся, то знатимеш, чого її треба навчити, що їй належить знати, моїй бідній скаліченій крихітці.
— Я цього не знаю, — тихо промовив Гед. — Я побачив... У цій дитині я побачив тільки те, що їй заподіяли страшне зло. Зло. — Він залпом допив вино. — На жаль, мені нічого їй дати.
У двері хтось тихенько постукав. Гед схопився на ноги, безпорадно шукаючи, куди сховатися.
Тенер підійшла до дверей і, щойно прочинивши їх, одразу відчула знайомий запах тітоньки Слані.
— У селі чужинці, — промовисто витріщаючись, зашепотіла стара. — Але начебто добрі люди. Подейкують, що вони з того великого корабля, який учора прибув із Хавнору. А ще кажуть, що вони шукають Архімага.
— Він не хоче нікого бачити, — кволо заперечила Тенар. Вона й гадки не мала, що робити.
— Авжеж, мабуть, таки й справді не хоче! — сказала відьма. А тоді запитала: — А де ж він сам?
— Тут, — відповів Яструб, підходячи до дверей.
Тітонька Слань тільки поглянула на нього, але нічого не сказала.
— А вони знають, де я? — спитав він.
— Якщо й знають, то не від мене, — відповіла відьма.
— Якщо вони прийдуть сюди, — сказала Тенар, — ти, зрештою, може ж прогнати їх геть — як Архімаг Земномор'я!..
Ні Гед, ні тітонька Слань не звернули на її слова жодної уваги.
— Ну, до моєї халупи вони точно не навідаються, — сказала відьма. — Якщо хочеш, ходи зі мною.
І Гед, не роздумуючи, мовчки рушив за нею, мимохідь поглянувши на Тенар.
— А мені що їм казати? — розгублено спитала вона.
— Нічого, люба, — відповіла Слань.
* * *
Колючка й Терру повернулися з болота, вполювавши сімох добрячих жаб, тож Тенар заходилася готувати "мисливцям" на вечерю жаб'ячі лапки. Вона вже майже закінчила білувати здобич, коли надворі почулися голоси, і, визирнувши крізь прочинені двері, вона побачила, що на порозі стоять незнайомі чоловіки у капелюхах і гаптованих золотою заполоччю шатах.
— Пані Ґоя? — почувся чийсь чемний голос.
— Заходьте! — запросила вона.
Вони ввійшли до хати. Їх було п'ятеро, але здавалося — вдвічі більше: в тісній кімнатці всі вони виглядали високими і кремезними. Гості збентежено озиралися навколо, і Тенар зрештою теж збагнула, що саме їх вразило.
Біля кухонного стола стояла жінка з довгим і гострим ножем у руках, а перед нею на різницькій дошці лежали зеленаво-білі жаб'ячі лапки, а поряд — купка скривавлених тельбухів. У темному кутку за дверима причаїлася дитина, страшенно потворна і покалічена: по суті, у неї бракувало половини обличчя, а замість однієї руки було щось на кшталт клешні. У ванькирчику, під крихітним віконцем, сиділа на ліжку висока дебела дівчина і, роззявивши рота, безтямно витріщалася на чужинців. Її руки були геть заплямлені кров'ю і тванню, а мокра спідниця смерділа болотом. Коли дівуля зауважила, що гості дивляться на неї, то спробувала затулити обличчя спідницею, непристойно задерши поділ.
Чоловіки відразу відвернулися; і тепер перед їхніми очима була лише літня жінка, що стояла біля столу, заваленого розпанаханими жабами.
— Пані Ґоя? — повторив своє питання один із чужинців.
— Авжеж, саме так мене звати, — сказала та.
— Ми прибули із Хавнору, нас послав Король, — ґречно пояснив той самий чоловік. У сутінках вона погано бачила його обличчя. — Ми шукаємо нашого Архімага, Яструба з Ґонту. В день осіннього Сонцестояння відбудеться коронація короля Лебанена, і він дуже хотів би, щоб Архімаг, його друг і вчитель, допоміг йому підготуватися до цієї церемонії і сам коронував би його, якщо, звичайно, побажає.
Чоловік говорив рівним спокійним голосом, звертаючись до Тенар як до придворної дами. Вбраний він був доволі просто: потерті шкіряні штани, запорошена біла сорочка з лляного полотна, гаптована золотом навколо коміра.
— Його тут немає, — відповіла Тенар.
Двійко сільських хлопчаків зазирнули у двері й одразу ж зникли. Небавом їхні крики завмерли у темряві.
— А не могли б ви, пані, сказати нам, де він? — чемно запитав чоловік.
— Не можу.
Тенар обвела гостей повільним поглядом. Колишній страх, який вона відчувала, вивітрився. Вона упевнено стояла біля кухонного столу в Оґіоновому будинку і тепер чудово розуміла, чому Оґіон ніколи не боявся можновладців.
— Ви, мабуть, утомилися після довгої дороги, — сказала Тенар. — Не бажаєте присісти? Вино на столі. Зараз я помию склянки!
Вона відсунула дошку на край стола, занесла жаб'ячі лапки в комору, викинула тельбухи у відро з помиями, щоб Колючка потім віднесла їх свиням ткача Вітряка, ретельно вимила руки й кухонний ніж, тоді налила в миску чистої води і помила ті дві склянки, з яких вони з Яструбом щойно пили. У шафі була ще одна чиста склянка і два глиняних кухлі. Все це вона поставила на стіл і налила гостям вина: трунку в пляшці якраз вистачило, аби почастувати всіх. Чоловіки перезирнулися і продовжували стояти: в кімнаті бракувало стільців. Проте відмовлятися від почастунку було б неґречно, тож кожен із гостей підняв свій келишок із вином, кожен щось ввічливо промимрив, а тоді вони одностайно випили за здоров'я господині.
— Оце так! — нараз вигукнув хтось із чужинців.
— Це ж андрадейське вино! З торішнього врожаю, — вражено додав другий, звертаючись до товариства.
Третій похитав головою і повагом заперечив:
— Так, андрадейське. Але з року Дракона.
Четвертий мовчки кивнув, погоджуючись із таким визначенням, і знову пригубив зі своєї чарки.
А п'ятий, той, що першим звернувся до Тенар, підняв глиняний кухоль, вклонився господині і врочисто промовив:
— Це велика честь для нас, пані, пити справжнє королівське вино.
— Це Оґіонове вино, — сказала жінка. — І дім теж належав Оґіонові. Тепер він, щоправда, став домом Айґаля. Ви знали про це?
— Так, пані, знали. Король послав нас на Ґонт, будучи переконаним в тому, що Архімаг неодмінно прийде саме в цей дім; а коли звістка про смерть Оґіона долинула до берегів Роуку і Хавнору, то наш володар упевнився в цьому ще більше. Після того, як Архімаг верхи на драконі покинув Роук, про нього нічого не чули ні на острові Мудреців, ні в королівському палаці. Але Повелитель хоче знати — та й усі ми також, — де ж Архімаг і як він почувається. То як, пані, був він тут чи ні?
— Не можу сказати, — відповіла Тенар, марно намагаючись ухилитися від прямої відповіді; вона помітила, що й гості це розуміють, підвелася з-за столу і стала біля вікна. — Тобто я вам цього не скажу. Як на мене, Архімаг сам повинен вирішити, чи хочеться йому з вами зустрічатися. А якщо він воліє триматися від вас подалі, то ви його ніколи не знайдете. Адже ви, звісно, не збираєтеся шукати Архімага всупереч його волі?
Найстарший і найвищий з-поміж гостей сказав:
— Для нас закон — воля короля.
А той, що першим озвався до Тенар, примирливо пояснив: