Тенар спробувала думати про щось інше. Про сукню, яку вона пошиє для Терру. Половину тканини можна пофарбувати у жовтий або червоний колір, а зверху буде білий фартушок із мереживом. А якщо шити ощадливо, то вистачить іще й на сорочку, і на другий фартушок...
— Терру! — гукнула вона, підходячи до хати. Коли вона вирушала в село, Колючка й Терру були в кошарі з козами. Тенар ще раз покликала малу, бажаючи показати їй тканину і розповісти про майбутню сукню. Зненацька з-за рогу з'явилася незграбна Колючка, тягнучи за собою налигану Стрибуху.
— А де Терру?
— З тобою пішла, — зі щирим подивом відповіла Колючка, і Тенар навіть озирнулася, так наче дитина стояла у неї за спиною, перш ніж зрозуміла, що Колючка й гадки не має, де Терру, і просто видає бажане за дійсне.
— Де ти її залишила?
Колючка і цього не знала. Досі вона ніколи не відпускала від себе Терру, мабуть, вважаючи, що дівчинку треба весь час тримати на прив'язі, як козу. А втім, можливо, це розуміла сама Терру і тому завжди намагалася бути поблизу... Зрештою, так нічого і не дізнавшись від Колючки, Тенар кинулася шукати і кликати дівчинку. Та все було марно...
Вона намагалася якомога довше не думати про урвище. Адже щойно вони прийшли сюди, Тенар пояснила Терру, щоб та ніколи не ходила ні серед крутосхилів, розташованих нижче від будинку Оґіона, ані краєм скелястого урвища над морем. Дотепер дівчинка не порушувала її настанов. Але ж діти такі забудькуваті!.. Втім, Терру своїх обіцянок не забуває. Але ж вона могла опинитися біля краю урвища ненароком, навіть не помітивши цього. Та ні, вона напевне подалася до тітоньки Слані! Саме так! Вона вже ходила в село вчора ввечері і тепер, мабуть, вирішила повторити свій подвиг.
Проте й у тітоньки Слані дівчинки не було. І відьма її не бачила.
— Я знайду її, люба, не переживай! — запевнила вона Тенар; але замість того, щоб піти вгору лісовою стежкою на пошуки Терру, відьма заходилася в'язати зі свого волосся якісь вузлики, вочевидь готуючись виголосити закляття.
Тенар кинулась назад, до хати, знову і знову гукаючи дівчинку. Відтак побігла до Оґіонової могили і трохи далі, повз неї, в ліс. Малої ніде не було. Повертаючись до господи, Тенар пройшла повз випрану білизну, розкладену на траві. Шмаття вже висохло, до вечора його треба зібрати... Необхідно пошукати біля будинку, в коморі, у кошарі — скрізь і якнайретельніше. Це її провина! Це вона винна, тому що думала, як зробити з Терру ткалю, як заперти її в кімнаті, прикувати до ремесла, щоби здобути їй добре ім'я і загальну повагу... Оґіон тоді сказав: "Навчи її всього, що знаєш сама!" І Тенар розуміла, що саме їй належить подбати про Терру, проте вона не впоралася із цим завданням, не справдила покладених на неї сподівань, загубила великий дар.
Тенар обнишпорила кожен куток у будинку, обшукала інші приміщення, знову зазирнула у ванькир і під ліжко. Тоді зупинилася, щоб напитися води, бо вуста її пересохли, як пісок у пустелі.
За дверима, як завжди, стояли три палиці — Оґіонів костур і їхні з Терру подорожні ціпки. Раптом одна з палиць поворухнулася і сказала:
— Я тут.
Дівчинка забилася в темний кут, зіщулившись усім тілом, і здавалася не більшою від крихітного песика.
— Пташко моя, горобчику, вогнику мій, що сталося? Що? Що вони з тобою зробили?
Тенар пригорнула до себе зіщулене й холодне, наче камінь, дитяче тіло.
— Як же ти мене налякала! Хіба можна таке витворяти? Сором та й годі!
Вона плакала, і її сльози капали дитині на обличчя.
— Ох, Терру, Терру! Більше ніколи так не роби!
Дівчинка здригнулася і зненацька міцно притулилася до Тенар, сховавши личко на грудях у названої матері. Ні, вона не плакала. Терру взагалі ніколи не плакала; мабуть, усі її сльози згоріли у тому смертоносному вогнищі. Натомість з уст дитини вирвався стражденний стогін... А може, то було ридання?
Пригортаючи малу, жінка намагалася її заколисати. І поволі розпачливі обійми дівчинки трохи ослабли. Її голівка сонно лягла на груди Тенар.
— Скажи-но мені... — прошепотіла жінка, і Терру одразу відповіла їй своїм слабким, хрипким голосом:
— Він приходив сюди.
Спершу Тенар подумала про Геда, але за якусь мить, пригадавши свій страх, здогадалася, про кого йдеться! Вона сухо посміхнулася і, добиваючись чіткої відповіді, знову запитала:
— Хто це "він"?
Відповіді не було, натомість Терру дрібно затремтіла всім тілом.
— Той самий? — тихо спитала Тенар. — Отой, у смушковій шапці?
Терру кивнула.
— Той, кого ми бачили тоді на дорозі?
Дівчинка промовчала.
— Там було четверо чоловіків — я на них іще розсердилася, пам'ятаєш? То був один із них?
Раптом Тенар згадала, що Терру тоді йшла, опустивши очі й ховаючи обпалену щоку, — вона завжди так поводилася, коли зустрічала чужинців.
— Терру, ти знаєш його?
— Так.
— Відтоді, як... як ви жили у наметі біля річки?
Вона знову кивнула.
Тенар ще міцніше пригорнула дівчинку до себе.
— Отже, це він приходив сюди... — промовила вона, і весь жах, який жінка носила в собі, зненацька перетворився на гнів, на нестримну лють, що спалахнула в її серці. Тенар якось дивно реготнула — "Хах!" — і чомусь відразу згадала старого Калесина, його моторошний сміх.
Але їй, людині, жінці, було доволі непросто втримати полум'я цієї люті в собі. Та й дитину треба було заспокоїти.
— А він тебе бачив?
— Ні, я сховалася.
Тенар швидко заговорила, гладячи дівчинку по голові:
— Терру, він більше ніколи тебе не зачепить. Зрозумій це і повір мені. Він більше ніколи тебе не побачить — принаймні, доки я з тобою. Ти ж розумієш це, моя люба, моя красунечко? Не бійся його! Не можна боятися! Бо ж він саме на це й розраховує. Твій страх додає йому снаги, він живиться ним. Але ми змусимо його попостити! Нехай голодує, нехай гризе сам себе. Нехай подавиться, гризучи власні маслаки... Ох, не слухай мене, я страшенно сердита, я аж киплю... Поглянь, я дуже червона? Червона, як ґонтійка? Як той дракон, правда? — Тенар намагалася жартувати, і Терру, підвівши очі, поглянула їй в обличчя і сказала:
— Так, червона. Ти — червоний дракон.
* * *
Рано-вранці вони прокинулися, вмилися, і тільки тоді Тенар зрозуміла, що страшенно хоче їсти.
— Я голодна, як вовк, — зізналась вона Терру і небавом приготувала їм тривний сніданок: хліб, сир, холодні боби, присмачені олією і прянощами, кружальця цибулі та копченої ковбаси. Вони досхочу попоїли.
— А тепер затям, крихітко, — сказала Тенар, коли вони вже прибирали зі столу, — я більше ніколи не залишу тебе саму, і ти теж не відходь від мене. Гаразд? А зараз ми з тобою навідаємось до тітоньки Слані. Вона там чаклувала, щоб знайти тебе, тож нехай більше про це не турбується.
Терру завмерла. Вона тільки глянула на відчинені двері й відсахнулася.
— А ще нам з тобою потрібно зібрати висохлу білизну. Захопимо її, коли будемо повертатися назад. А тоді я покажу тобі тканину, яку роздобула вчора. Шитиму сукню. Нову сукенку для тебе. Червону, як жар.
Дівчинка ніби й не чула її.
— Якщо ми будемо ховатися, Терру, то він і далі сотатиме з нас жили. А ми самі маємо стати сильними! Це йому не сподобається. Ану, ходімо!
Терру ледве зважилася переступити через поріг. Вона ховала обличчя, тремтіла і спотикалася, але Тенар була невблаганною.
— Ходімо! — наказала вона, і дівчинка пішла з нею.
Тримаючись за руки, вони перейшли через поле і опинилися біля халупи тітоньки Слані. Один раз чи двічі Терру навіть змусила себе підвести очі.
Відьма не здивувалась, побачивши їх, але вигляд у неї був сумний і втомлений. Вона звеліла Терру піти в дім подивитися на курчат, які щойно вилупилися у її квочки, і мала притьмом побігла до дверей.
— Вона весь час була в хаті, — сказала Тенар. — Ховалася.