— Це, напевне, його мати, — припустила Скороніжка, щосили видивляючись поверх людських голів, аж тут її подружка Яблунька міцно стиснула її за руку і дивно, неначе намагалась закричати пошепки, сказала:
— Та... та це ж мама!
— Чия мама? — здивувалася Скороніжка, і Яблунька відказала:
— Моя. А це — Терру.
Але вона не стала кидатись до корабля крізь натовп, навіть коли на берег зійшов капітанів помічник, щоби запросити старого Релі пограти на їхньому кораблі. Яблунька стояла разом з іншими й чекала. Вона дивилась, як вальмутські вельможі честять короля, чула, як співає для нього Релі. Яблунька бачила, як він прощається з гостями, бо корабель нібито знову мав рушати в путь ще до настання темряви і плисти далі до свого Хавнору. Останніми на берег спустились Тенар і Терру. Король обійнявся з кожною з них на прощання, притискаючись щокою до щоки, а обіймаючи Терру, навіть припав на коліно.
— Ах! — зітхнув натовп на пристані.
Уже сідало сонце в золотому мареві, пускаючи по водяній гладіні бухти довгу золоту доріжку, коли нарешті жінка з дівчинкою зійшли по трапу на сушу. Тенар несла важенну сумку і мішок, а Терру втупила прикрите волоссям обличчя у землю. Трап утягнули на палубу, по снастях застрибали матроси, закричали помічники капітана, і корабель "Дельфін" відчалив від пристані, пускаючись далі своєю дорогою. І тільки тоді Яблунька проштовхалася до матері.
— Привіт, мамо, — привіталась вона.
— Привіт, доню, — відповіла Тенар.
Вони поцілувались, а потім Яблунька взяла Терру на руки.
— О, як ти виросла! — здивувалась вона. — Удвоє більша, ніж була. Ну все, ходімо, ходімо до мене.
Того вечора, в затишному домі свого чоловіка-купця, у присутності матері Яблунька почувалася трохи ніяково. Не раз ловила Тенар на собі її замислений, дещо недовірливий погляд.
— Знаєш, мамо, досі для мене це все було порожнім звуком, — сказала вона Тенар уже перед дверима спальні. — Все — і Руна Миру, і та Каблучка, яку ти повернула в Хавнор. Як ніби ще одна пісня. Так ніби діялось тисячу років тому! Але ж це справді була ти, так?
— То було дівчисько з Атуану, — відказала Тенар, — яке жило тисячу років тому. А ще мені здається, що я просто зараз заснула би на тисячу років.
— Ну що ж, тоді добраніч, — сказала розвертаючись з лампою в руці Яблунька. — А ще з Королем цілувалася...
— Та ну тебе! — відмахнулась Тенар.
* * *
Тенар погодилася провести кілька днів у домі Яблуньки та її чоловіка, але не більше: треба ж було й до садиби коли-небудь дістатись. І ось уже Яблунька йшла разом з нею і Терру понад спокійною сріблястою Кахедою. Літо повертало на осінь. Сонце ще пригрівало по-літньому, але вітер уже був по-осінньому прохолодний. Листя на деревах висохло і помертвіло, одні поля вже були порожні, інші — поступово порожніли.
Яблунька нахвалитись не могла тим, як змінилася на краще Терру і яка впевнена була її хода.
— Бачила б ти її в Ре-Альбі, — сказала Тенар, — до того, як... — і осіклась, не бажаючи хвилювати дочку пережитим.
— І що таке там сталось? — поцікавилась Яблунька, і стільки в її голосі було рішучості дізнатися, що ж там усе-таки сталось, що Тенар здалась і тихо відказала: — Один із тих.
Терру йшла трохи попереду, довгонога через куценьке платтячко, і видивлялась ожину в траві обіч стежки.
— Її батько? — запитала Яблунька, крижаніючи від самої думки про нього.
— Жайвірка казала, що того, хто їй нібито за батька, звати Хек. А цей молодший. Той самий жевжик, що приходив до Жайвірки просити для Терру допомоги. Його звати Спритник. Він вештався... по Ре-Альбі. А потім лиха доля звела нас із ним у Порт-Ґонті. Дякувати королю, він за нас заступився. Тож я тепер тут, він — там, і все вже позаду.
— Але Терру це добряче налякало, — промовила Яблунька, трохи нахмурившись.
Тенар кивнула.
— Гаразд, а як вас занесло у Порт-Ґонт?
— О, розумієш, цей Спритник працював у чоловіка... у чаклуна при домі посадника Ре-Альбі, і той незлюбив мене... — Вона хотіла пригадати повсякденне ім'я чаклуна — і не змогла. Усе, що їй спадало на думку, — це слово "туахо", карґадська назва одного дерева, але що то було за дерево, вона не могла пригадати.
— Ну і..?
— Ну, я й подумала, що краще було би податися додому.
— А за що так незлюбив тебе той чаклун?
— Основна моя провина в тому, що я — жінка.
— Ба! — вигукнула Яблунька. — Шкоринка засохлого сиру.
— Ну, тут сир якраз молодий.
— Тим гірше. Знаєш, ніхто з моїх вальмутських знайомих не бачив тут цих батьків, якщо їх можна так назвати. Та я не буду в захваті, якщо виявиться, що вони й далі тиняються десь тут, а ти сидітимеш у садибі сама.
— Нічого не скажеш, дуже приємно, коли дочка починає опікуватись тобою і тримається так, неначе це ти її дочка, а не вона — твоя! Нічого зі мною не станеться! — вже дратуючись, відказала Тенар.
— Могла б хоч собаку завести.
— Я вже думала. Може, в когось у селі і знайдеться цуценя. Коли будемо там, я поспитаю у Жайвірки.
— Мамо, не цуценя. Собаку!
— Нехай собаку, але молодого, щоб Терру могла з ним гратись, — не здавалася Тенар.
— Так, гарненьке цуценятко, яке б не побоялося підбігти до волоцюги і облизнути його, — відказала, не стишуючи ходи, пишна, сіроока Яблунька, і засміялася до матері.
Ополудні вони вже були в селі. Жайвірка несказанно зраділа з появи Тенар і Терру, мало на задушила їх в обіймах, і, націлувавшись із ними досхочу, весь час про щось розпитуючи, потягнула до столу. Зібрався невеличкий гуртик: Жайвірчин чоловік, мовчазний селянин, ще кілька односельців, які вітали Тенар з прибуттям. У Тенар підіймалась радість повернення додому.
А потім Жайвірка і двійко її найменших дітей — хлопчик і дівчинка — проводжали їх до садиби. Терру вони знали ще від того дня, коли Жайвірка принесла її додому, і, звичайно, їм було не звикати до дівчинки, проте після двомісячної розлуки вони якийсь час тримались трохи боязко. І з ними, і навіть із Жайвіркою Терру замикалась і ставала такою ж байдужою, як і в лихі старі часи.
— Терру дуже втомилася. Але вона відпочине, і все буде добре, — казала Тенар Жайвірці, проте Яблунька була б не Яблунька, якби дозволила відбутися так просто.
— Там об'явився один з тих бузувірів і до смерті перелякав і дівчинку, і маму, — втрутилась вона. І, слово за словом, дочка й подружка вивудили з неї всю розповідь про той день, коли Тенар відчинила холодний, задушливий і закурений дім, навела в ньому лад, провітрила постіль, і про те, як скрушно хитала головою над порослою цибулею серед вбогої провізії у прикомірку, і ставила величезний котел супу на сніданок. Тенар розповіла геть усе, що можна було зрозуміти. І тільки про те, що зробив з нею чаклун, вона, здавалось, ані слова не могла сказати.
— Закляття, — непевно сказала Тенар. А може, це він і пустив по її сліду Спритника. Та коли мова зайшла про короля, слова посипалися, мов горох. — А потім ми побачили його — Короля! Різкий, як лезо меча. Спритник як його побачив, то аж зморщився, а там і вшився скоренько. А ще спочатку він видався мені Іскриком! Чесне слово, видався... на якусь тільки мить... він стояв так близько до мене...
— Ну, — відказала Яблунька, — це нічого, бо Скороніжка й собі подумала, що ти — мати Короля. Коли ми були на пристані й дивилися на тебе, а ти пливла, вся така пречудова... Знаєш, тітонько Жайвірка, вона цілувала Короля. Самого Короля — ось так. Я думала, що після нього вона поцілує мага. Аж ні.
— Мені б і в голові такого не було. Що за маг такий? — озвалась Жайвірка, риючись у посудній шафі. — Ґоє, а де твій козуб з борошном?
— У тебе під рукою. Маг з Роуку мандрує в пошуках нового Архімага.
— Тут?
— А чому б і ні? — озвалась Яблунька. — Останній Архімаг був з Ґонту, чи не так? Та щось недовго вони шукали. Як спекались мами, так відразу й попливли на свій Хавнор.
— Достоту як ти кажеш.
— Маг казав, що вони шукають жінку, — пояснила їм Тенар. — Жінку з Ґонту. Та щось не дуже він радів з того.