— А Архімаг... Він повернувся?
— Так, — відповіла Тенар. Бучок, сумирний з виду чоловік, надто гладкошкірий для своїх сорока з гаком, огрядний, з чорними колами під очима, які так контрастували з лагідністю його рис, поглянув на неї — і промовчав. — Він з'явився, вже коли Оґіон помер. І довго не затримувався, — сказала Тенар. І помовчавши, додала: — Він більше не Архімаг. Ти знав це? — Бучок кивнув. — А що, не чути, чи вибрали нового Архімага?
Ворожбит заперечно похитав головою.
— Не так давно був один корабель з Гирлищ, та від його команди годі було щось почути, крім як про коронацію. Їх усіх аж розпирало від цієї новини! Скидається на те, що всі знамення світу сприяють Королю. Якщо добра воля чародіїв чогось вартує, то наш юний Король — людина саме та... І ще нібито заповзятливий. Саме перед тим, як я мав покинути Вальмут, із Порт-Ґонту передали наказ, який повелівав і знаті з купцями, і ратушному[5] з його радниками об'єднати зусилля і простежити за тим, щоби посадниками у цій частині королівства були достойні та відповідальні люди, бо віднині вони вже служать Королю, виконують його волю і стоять на варті його законів. А тепер уяви собі, як сприйняв цю новину володар Хено! — Хено був вельможним покровителем піратів і вже давно прибрав до своїх рук і посадників, і морських охоронців південного Ґонту. — Та люди вже відчували, що за ними король, і Хено їм був більше не указ. Старих посадників відразу ж розпустили, назвали імена п'ятнадцяти їхніх наступників, гідних людей, які отримуватимуть платню з міської казни. Хено скаженів від люті і грозився з усіма поквитатись. Та все одно часи вже не ті! Ну, не все одразу почне змінюватися на краще, це зрозуміло, але початок — половина діла. Шкода, що Оґіон не зміг побачити це все на власні очі.
— Він бачив, — заперечила Тенар. — Коли Оґіон помирав, він усміхнувся і сказав: "Тепер усе інакше...".
— Тепер усе інакше, — легенько кивнувши, й собі повторив Бучок, очі його посуворішали, і, помовчавши трохи, він сказав: — А дівчинці, здається, набагато краще.
— Так, їй досить добре... А часом здається, не так уже й добре.
— Пані Ґоє, — сказав ворожбит, — якби навіть я, чи інший ворожбит або відьма, або ж, осмілюся сказати, чародій, тримали дівчинку біля себе весь цей час, відколи вона обпеклась, і вся цілюща міць мистецтва Високої Магії була би спрямована на неї, навіть тоді вона не почувалася би краще. А може, їй було би гірше, ніж тепер. Ти, велителько, зробила все, аби допомогти їй. Це справжнє диво.
Його щира похвала зворушила Тенар, але їй однаково було сумно, і вона пояснила Бучкові причину свого розпачу:
— Цього дуже мало. Я не можу зцілити дівчинку. Що... Що з нею робити, скажи? Що чекатиме на неї? — Жінка намотала на веретено нитку, яку була насукала. — Мені страшно.
— За неї, — промовив Бучок чи то запитуючи, чи то стверджуючи.
— Мені страшно, бо коли вона боїться, то притягує, вабить до себе причину свого страху. Страшно, бо... — вона шукала слів, щоби висловити думку, і не могла їх знайти, аж поки врешті не мовила: — Бо живучи страхом, вона стане знаряддям у руках зла. Ось чого я боюся.
Ворожбит поміркував над її словами і, як завжди, нерішуче, відповів:
— Знаєш, я тут подумав... Припустимо, Терру має задатки магічної сили, а я думаю, вона їх таки має. Тоді дівчинку можна було би навчити дечого з Мистецтва, а коли вона вже буде ворожкою... зовнішність Терру не так сильно відштовхуватиме... Може, й так. — Бучок прокашлявся. — Кінець кінцем, не всі ж ворожки сіють розбрат і пошесті!
Тенар намотала трохи насуканої нитки собі на пальці, перевіряючи її на міцність.
— Оґіон сказав, щоб я зайнялась її навчанням. Він сказав: "Навчи її всього" — а потому додав: "Не на Роуку". А що він хотів цим сказати, я не знаю.
Бучок охоче пояснив:
— Він хотів сказати, що роукська наука, тобто Висока Магія, дівчинці не пасуватимуть. Коли в людини стільки вад, самота їй тільки на втіху. З іншого ж боку, якщо він волів, щоб ти навчила дівчинку всього, крім вищої мудрості, це могло б означати ось що: він також бачив, що її доля — доля ворожки. — Бучок знову замислився, оскільки думка такого авторитета, як Оґіон, лише підтверджувала його здогад. — Мине рік або два, вона повністю видужає і трохи підросте, і чому б тобі не попросити Плющиху, щоб вона навчала її. Але з цим не потрібно поспішати, допоки дівчинка не отримає свого Істинного імені.
Тенар аж закипіла на таку пропозицію. Вголос вона не сказала нічого, але чутливий Бучок відчував її стан.
— Плющиха сувора, — сказав він. — Та вже, що знає, робить чесно. А таким не кожна відьма може похвалитися. Недарма ж кажуть: "Слабкий, немов відьомські чари", або "Зловісний, як відьомські чари"! Хоча я знавав і таких, які справді могли зціляти людей. Зцілення личить жінці. Це витікає з її природи. І дівчинку воно може зацікавити, тим паче, що й сама вона колись окалічила.
"Який він невинний у своїй доброті!" — подумала Тенар.
А тоді, подякувавши Бучкові, вона пообіцяла добряче подумати над його словами. І таки справді задумалася над ними.
* * *
Ще не встиг закінчитися місяць, як у Содеві біля Круглої Гамазеї зібралися представники усіх сіл Серединого Долу. Вони мали призначити посадників і охоронців порядку, а також визначити суму податку, з якого б сплачувалась їхня зарплатня. Такою була воля Короля, донесена до ратушних і сільських старост, і люди радо сприйняли цю звістку, бо ж на дорогах, як і перше, було повнісінько волоцюг та злодюг, а скотарі із землеробами вже знудьгувалися за спокійним і мирним життям. Блукали краєм і неприємні чутки, серед яких була й така, що Повелитель Хено зібрав Раду Негідників і вербував до себе всіляку місцеву покидь, аби керовані ним банди знищували королівських служників. Та більшість селян казали на це: "Хай тільки спробує!" — і розходились по домівках, переказуючи один одному, що тепер усякий чесний чоловік може безбоязно ночувати в себе вдома, у своєму ліжку, і що Король потихеньку все приводить до ладу, що їх не лякають високі податки, що вони радо віддали б і останню крихту, аби лише сплатити їх.
Тенар з радістю вітала усі ті зміни, про які їй розповідала Жайвірка, але старалась не переоцінювати їх. Вона працювала не покладаючи рук, і так вже вийшло, що відколи вона повернулася додому, думки про Спритника вже не псували життя ані їй, ані Терру. Не могла ж Тенар вічно тягати дівчинку за собою — це би підтримувало її страхи, заважало Терру нормально жити. А дівчинка мала рости вільною і розуміти, що вона — вільна, а ще — звикати до людей.
Терру потроху забувала звичку перелякано озиратися навкруги і вже сама, без Тенар, гуляла спершу по маєтку, а згодом — навколишніми стежками, а там і в село навідувалась. Тенар жодним словом не обмовилась, що їй може щось загрожувати, і навіть коли засторога сама просилась на язик, стримувала себе. Всі мають знати те, що і в садибі, і в селі Терру була в повній безпеці, що ніхто й нічим її не може скривдити. Тенар уже й сама починала в це вірити. У садибі завжди хтось був — вона, Кисличка та Ясновод, у нижньому будиночку — Чиж і Сутяга, в селі було повно Жайвірчиної рідні, тож чого було боятися дівчинці в Серединному Долі лагідної осінньої пори?
До того ж, Тенар завела собаку. Взяла його відразу, щойно дізналася, що в селі є саме такий пес, якого їй треба: то була здоровенна ґонтійська вівчарка з кудлатою головою і розумними очима.
Час від часу до неї, як і там, на Ре-Альбі, приходила думка: "Я ж маю навчати дівчинку! Мені ще Оґіон казав". Але чомусь здавалося, що й учити її нема чого, крім того, як займатися господарством і розказувати легенди о тій порі, коли на землю опускалась темрява. Вони взяли собі за звичку після вечері, перш ніж лягати спати, сидіти в кухні біля вогнища. Може, правий був Бучок, і Терру здалося б віддати до ворожки, щоб та навчила дівчинку свого ремесла. Це було б краще, ніж навчатися у ткача, як того раніше хотілося Тенар. Не бозна-що, та все ж таки краще. Терру досі відставала від однолітків і фізично, і в загальному розвитку, бо ж поки вона не опинилась у Дубівцях, ніхто нею не займався. Вона нагадувала маленьке звірятко, яке вивчило декілька слів з людської мови, а про життя людей не мало ані найменшого уявлення. Дівчинка швидко засвоювала все, чого її вчили, і була вдвоє слухняніша та старанніша, ніж некеровані Жайвірчині дівчата чи реготливі та ледачі хлопчаки. Вона вміла прибирати, прясти, накривати на стіл, трохи готувала, трохи шила, доглядала домашню птицю, приганяла корів і була просто незамінною в маслоробні. Справжня дівчинка-господиня, казав про неї старий Сутяга, не без того, щоби підлеститись. Але Тенар зауважувала, як він щораз, коли повз нього проходила Терру, намагався непомітно накласти на себе знак проти зла. Як і більшість людей, Сутяга вірив, що події, які відбуваються з людиною, — це і є сама людина, а відтак багаті й сильні — сама доброчинність, а той, хто потерпає від лиха, і сам, безперечно, поганець, тож бідкатись і ремствувати йому нема на що.