— Терру, йди збери свої речі, бо ми виходимо дуже рано.
— Коли ви повернетесь? — запитав Іскрик, і тон його голосу нагадав матері того непосидючого хворобливого хлопчика, яким він був колись. Але вона тільки мовила:
— Не знаю, дорогенький. Якщо я буду тобі потрібна, то повернуся.
Тенар заходилася готувати подорожнє взуття і пакунки.
— Іскрику, — гукнула вона, — можеш зробити мені послугу?
Він сидів біля вогнища — непевний, похмурий.
— Яку?
— Навідайся у Вальмут, до сестри. І скажи їй, що я повертаюся на Велику Кручу. Скажи, якщо хоче щось переказати, то нехай не бариться.
Іскрик кивнув. Він поглянув на Геда, який вже спакував свої нехитрі пожитки з акуратністю і швидкістю людини, яка чимало помандрувала, а зараз розставляв посуд, щоб залишити після себе порядок на кухні. Закінчивши з посудом, Гед всівся навпроти Іскрика, просунув нову мотузку в петлю на мішку і затягнув його.
— Для цього є спеціальний морський вузол, — зауважив Іскрик.
Гед мовчки подав йому мішок і дивився, як Іскрик, так само мовчки, показує, як зав'язати вузол.
— Просто сповзає, — сказав він, і Гед кивнув.
* * *
У холодній передранковій імлі вони покинули садибу. Сонце на західному схилі гори Ґонт з'являється пізно, і якийсь час довелося грітися ходьбою. Нарешті його сяйво подолало громаддя вершин і почало світити їм у спини.
Тепер Терру йшла удвічі швидше, ніж минулого літа, та навіть при такій ходьбі на дорогу їм знадобилося два дні.
— А може, спробувати дійти сьогодні до Дібров? — запитала Тенар, коли було вже пополудні. — Там є щось схоже на заїзд. Пригадуєш, Терру, ми там ще випили по чашці молока?
Гед пильно вдивлявся у гірський схил.
— Це місце мені знайоме...
— Чудово, — озвалася Тенар.
Не доходячи до повороту, першого місця на цій дорозі, де з високої гори було видно Порт-Ґонт, Гед звернув у ліс, що ріс на крутих узбічних схилах. Темряву між стовбурами і гіллям пронизували скісні червоно-золоті промені західного сонця. Стежки тут не було. Пройшовши цим підйомом десь із половину милі, мандрівники вийшли на невеличку галявину, захищену від вітру деревами і стрімчаками. Звідси можна було бачити вершини гір, що височіли з півночі, а між верхівками високих сосен прозирало ясне західне море. Стояла цілковита тиша, і тільки десь у верховіттях повівав легенький вітерець. Гірський жайворонок затягнув журливу пісню, та й замовк, гайнувши до свого гнізда.
Перекусивши хлібом і сиром, трійко подорожан сиділи і спостерігали, як з моря на землю насувається темрява. Коли стемніло, вони розстелили свої плащі і вляглися: Терру біля Тенар, Тенар — біля Геда. Далеко за північ Тенар прокинулася: десь неподалік кричала самка сови — часто, протяжно, лунко, наче дзвоник. Здалека до неї, неначе відлуння того дзвоника, відповідав самець.
"Я буду бачити зірки, застиглі в морі", — подумала Тенар і знову заснула.
Вона прокинулась на світанку. Гед сидів біля неї, закутавшись у плащ, і крізь просвіт вдивлявся у західну далечінь. Його смагляве обличчя було абсолютно спокійне, втишене, таким вона бачила його багато років тому, на Атуанському узбережжі. Тільки очі дивилися не вниз перед собою, як тоді, а в безкрайній захід. Тенар і собі поглянула туди й побачила, як на заході рожево-золотою загравою займається новий день.
Гед обернувся до Тенар.
— Відколи ми зустрілися з тобою, відтоді я весь час тебе люблю, — зізналася жінка.
— Життєдайниця, — мовив Гед, нахилився до неї і поцілував — у груди, у вуста. Тенар на хвильку затримала його у своїх обіймах. А потім вони розбудили Терру і пішли далі. Коли вони майже зайшли у ліс, Тенар ще раз обернулася до галявини, немовби беручи з неї слово берегти її віру і щастя.
У перший день подорожі їх цікавила не стільки кінцева мета, скільки сама дорога. Сьогодні ж вони вже мали дійти до Ре-Альбі, і тому думки Тенар вже стосувалися здебільшого тітоньки Слані та її хвороби. А може, вона все-таки не помирає?
Та день минав, мета була все ближчою, і думки про Слань, та й взагалі будь-які думки поволі покидали Тенар. Вона втомилася. Її охоплювала відраза від того, що ось вона знову йде цією дорогою — дорогою, яке веде її до чужої смерті. Проминувши Діброви і вузьку ущелину, дорога знову бралася вгору. Коли вони дійшли до останнього довгого підйому, за яким починалася Велика Круча, Тенар уже ледве переставляла ноги, а думки в голові так переплуталися, що й годі розібрати. Варто було уявити якусь річ, як її назва починала вертітися у голові доти, поки не ставала безглуздим набором звуків. Спочатку їй пригадалася шафа для посуду в Оґіоновому домі, а тепер — кістяний дельфінчик, бо вона саме побачила в руках у Терру торбинку з іграшками.
Гед ступав легко, як звиклий до дороги мандрівник. Терру дріботіла поруч — та сама Терру, котра минулого року так знемогла на цьому шляху, що Тенар мусила взяти її на руки. Але тоді вони йшли довше. Та й дівчинка була дуже слабка.
"Літа беруть своє, — думала Тенар. — Я вже застара, щоби так іти. Сиди, бабо, вдома і пильнуй вогонь... Кістяний дельфінчик, кістяний дельфінчик. Кістяний чоловічок і кістяна тваринка. Ось вони йдуть попереду. Вони чекають на неї".
Тенар важко переставляла ноги. Втома сковувала тіло. Вона уже через силу здолала останній відрізок підйому, за яким починалася Велика Круча. Ліворуч виднілися дахи Ре-Альбі, які похило збігали до краю стрімчака. Праворуч звивалася дорога, що вела до посадника Ре-Альбі.
— Сюди, — кивнула Тенар.
— Ні, — сказала дівчинка і показала ліворуч, у бік села.
— Сюди, — повторила Тенар і повернула праворуч.
Гед попрямував за нею.
І вони пішли полями, порослими травою, обминаючи горіхові насадження. Було тепле надвечір'я раннього літа. У кронах дерев повсюдно лунав пташиний спів — близький, далекий. І хтось ішов дорогою їм назустріч — чоловік, імені якого вона не могла пригадати.
— Ласкаво просимо! — Чоловік спинився і насмішкувато дивився на подорожан.
Вони зупинилися теж.
— Ти ба, які визначні люди зводили вшанувати своєю увагою маєток посадника Ре-Альбі, — промовив він.
Туахо, ось як його звали! Кістяний дельфінчик, кістяна тваринка, кістяна дитинка...
— Мої вітання Архімагові! — чоловік вклонився Гедові, Гед — йому.
— І шановній Тенар Атуанській! — їй він вклонився нижче, ніж Гедові, і Тенар опустилася перед ним навколішки просто на дорогу. Вона схилялася і схилялася, аж поки не торкнулася вустами дорожньої пилюки.
— А тепер повзи, — наказав Туахо.
Тенар підповзла до нього.
— Стій! — наказав він, і вона зупинилась.
— Ти можеш говорити? — запитав Туахо.
Тенар мовчала. Жодне слово не корилося її вустам.
— Так, — звично відповів за неї Гед.
— Де чудовисько?
— Не знаю.
— Я гадав, що відьма приведе з собою подругу. А натомість привела тебе, вельможний Архімаже Яструбе. Яка приємна несподіванка! Єдине, чим я можу прислужитися відьмам і чудовиськам, — це очищати світ від них. Але з тобою, колишнім чоловіком, я можу й поговорити. Ти принаймні дохідливо розмовляєш. І усвідомлюєш, що таке покара. Невже ти гадав, що посадивши на трон свого Короля та навіки знищивши мого повелителя — нашого повелителя, — ти будеш у цілковитій безпеці? Руйнуючи останню надію на вічне життя, ти, мабуть, думав, що чиниш свідомо.
— Ні, — заперечив Гед.
Тенар не бачила чоловіків. Вона бачила тільки бруд перед собою і відчувала присмак пилюки у роті. І чула Гедів голос. А голос той сказав:
— Життя народжується у смерті.
— Лепечи, лепечи, співай свою пісеньку, наставнику з Роуку, учителю! Яка прикрість: великий Архімаг виростає до козопаса, забувши і магію, й усі слова, в яких криється сила! Архімагу, ти можеш прочитати заклинання? Просте малесеньке заклинання, здатне створити бодай крихітну ману? Ні? Жодного слова? Мій повелитель переміг тебе. Тепер ти це розумієш? Ти його не здолав. Його сила живе! Я міг би залишити тебе живим на якусь часину, щоби ти побачив ту силу — мою силу. Ти би побачив старого, якому я не даю померти. І якби мені знадобилося, я міг би скористатися для цього і твоїм життям, і побачити, як твій Король-вискочка сам себе пошиє в дурні, разом зі своїми манірними вельможами та дурнуватими мудрецями, шукаючи жінки! Жінки, яка керуватиме вами! А закон — він тут, і сила тут — тут, у цьому домі. Весь цей рік я збирав до себе всіх, усіх, хто володіє істинною силою. Декого вихопив із самого Роуку, з-під самісінького носа шкільних учителів. І з Хавнору, з-під носа так званого нащадка Мореда, який так прагне, щоби ним керувала жінка. Нашого короля, який настільки посміливішав, що носить, не криючись, справжнє ім'я. Архімагу, тобі відоме моє Ім'я? Ти не пригадуєш, ким я був чотири роки тому, коли ти був ще великим Майстром із Майстрів, а я — нікчемним роукським школярем?