Вона рушила навпомацки, дуже повільно, як їй здавалося, до дверей у кімнату. Зараз це була кімната Терру. А колись — її дітей. Дитяча кімната. Двері в цю кімнату замикались тільки із зовнішнього боку, а з внутрішнього їх не було, щоб бува діти не замкнулися зсередини. Бо якби засувку заїло, це могло б добряче їх перелякати.
По той бік пагорба, через сад, у своїй хижці спали Ясновод і Кисличка. Якби Тенар погукала, Кисличка могла б і почути. Ось тільки відчинити вікно у спальні і крикнути... А може, розбудити Терру, а тоді вилізти через вікно і перебігти садом... Але ж так би вони втрапили просто в руки тим негідникам, що піджидали їх.
І тут Тенар урвався терпець. Страху, який крижаними лещатами тримав її, вже не було, і вся палаючи від люті, вона забігла в кухню, яка їй здалася багровою, схопила з купи посуду великий і гострий ніж, відімкнула засувку, стала на порозі й гукнула:
— Ну що ж, давайте!
І коли вона кричала це, хтось несамовито заверещав, потім почувся болісний хрип.
— Стережись! — гаркнув чоловічий голос.
— Сюди! Сюди! — закричав хтось ще.
І тоді запала тиша.
Через прочинені двері на чорний лід калюж упало світло з дому, воно заблищало на чорних дубових гілках і на срібному опалому листі, і Тенар насилу розібрала, що стежкою в її бік щось сунеться, якась темна маса чи що. Воно поволі наближалося до неї і пронизливо, з якимось горловим схлипуванням верещало. А в пітьмі, куди вже не сягало світло, стрімко нісся темний силует, виблискуючи довжелезними лезами.
— Тенар!
— Стій, де стоїш! — закричала жінка, підіймаючи ніж.
— Тенар, це я... Сокіл... Яструб!..
— Ані руш, — повторила Тенар.
Швидка чорна постать запинилася біля чорної плями, яка продовжувала лежати на стежці. Світло з прочинених дверей ледь вихоплювало з темряви якесь тіло; чиєсь обличчя, вила з довгими зубцями, які той хтось тримав прямовисно. "Як чаклунську патерицю", — ще подумала Тенар.
— Це ти? — запитала вона.
Він уже опустився навколішки біля тої чорної плями на стежці.
— Боюсь, я його вбив, — сказав Гед. Озирнувся назад, тоді підвівся. Ніщо не видавало присутності чужинців.
— Де вони?
— Втекли геть. Дай мені руку, Тенар.
В одній руці вона тримала ніж, а другою взялася за руку чоловіка, який безформною грудою лежав на стежині. Гед ухопив його попід плечі, і вони затягли його через ґанок у дім. Незнайомець лежав на кам'яній кухонній долівці, і кров юшила йому з грудей і живота, немов вода зі жбана. Верхня губа йому задерлась, оголивши зуби, а очі закотились так, що виднілися лише білки.
— Замкни двері, — наказав Гед.
Тенар замкнула.
— Білизна там, — кивнула вона в бік стосу випраних речей. Гед узяв простирадло, порвав його на бинти, і Тенар заходилась обмотувати живіт і груди нападника. Там, куди з усього маху ввійшли три зубці вил, тепер зяяли кров'яні джерела із рваними краями, і поки Гед підтримував тіло зайди, а Тенар накладала пов'язки, з них сочилася і била фонтанами кров.
— Ти як тут опинився? Разом з ними прийшов, чи що?
— З ними. Але вони мене не бачили. Тенар, більшим, мабуть, ти йому не допоможеш. — Гед опустив тіло пораненого, важко дихаючи сів і витер обличчя затиллям закривавленої руки. — Боюсь, я його вбив, — повторив він.
— Може, і вбив, — Тенар оглянула яскраво-червоні плями, які повільно розтікались по враз обважнілому простирадлу, яким були обмотані вузькі волохаті груди та живіт пораненого. Тоді підвелася, похитнулась — їй стало дуже млосно.
— Сідай до вогню, — припросила вона Геда. — Мабуть, задубів уже весь.
Вона не пам'ятала, що їй підказало в темряві, що це саме Гед. Мабуть, його голос. Він був зодягнутий у широченний зимовий пастуший кожух на стриженому хутрі, шкурою назовні, а на голові була насунута на самі очі пастушача шапка, зшита з клаптів шкіри. Обличчя його було зморшкувате, обвітрене, а волосся — довге та сіре, зі сталевим полиском. Гед пахнув димом, морозом і вівцями. Він тремтів, дрижаки били все його тіло.
— Сідай до вогню, — знову припросила Тенар. — І підкинь дровець.
Гед так і зробив. Тенар тим часом наповнила водою чайник і повішала його над полум'ям.
На її спідниці залишилась кров, і вона, намочивши кінець простирадла в холодній воді, ретельно її відтирала. Тоді дала шматину Гедові, щоби він витер свої закривавлені руки.
— Як це розуміти? — запитала вона. — Ти йшов з ними, але вони тебе не бачили.
— Я саме спускався в долину. З гір. Дорогою від кахедських джерел. — Голос його звучав мляво, от-от помре, а через дрож і взагалі годі було розібрати, що він говорив. — Почув, що за мною іде гурт, і зійшов з дороги. В ліс. У мене не було ніякого бажання говорити з ними. Не знаю що, але було в них щось таке, що я злякався.