ДІАНА: Що?!
РІШАР: Так, я брехав, Діано, хвалився перед тобою — вигадав, буцімто я, як і ти, вже не так сильно тебе кохаю! Але це була неправда.
ДІАНА: Ні, це була правда!
РІШАР: Неправда.
ДІАНА: Правда!
РІШАР: Неправда.
ДІАНА: Навіщо тоді ти збрехав?
РІШАР: Через гордість.
ДІАНА (відмовляючись вірити у почуте, намагається удавати іронію): Але ж і історію ти вигадав!
РІШАР: Я ще не закінчив. Через кілька тижнів я прийшов до тебе, аби спробувати зміцнити наші стосунки, переконати тебе поїхати разом у відпустку, знову почати жити разом, як і раніше — усе спочатку! Хотів завершити період ворожості, який переживають усі пари.
ДІАНА: Ти, певно, з мене знущаєшся!
РІШАР: Того дня ти не просто втекла від мене, запізнившись — ти мені представила Еліну. (Діана здригається.) Представила? Ні, це погане слово. Ти сама жбурнула її у мої обійми!
ДІАНА (зненацька усвідомивши): Ні!
РІШАР: Не варто обманювати одне одного: так, вона сподобалася мені, сподобалася відразу. Та я не вчепився б у неї, якби... Не знаю, чому це відбувалося, та щоразу, як я приходив до тебе, то виходив із повним безладом у голові, з іще більшим бажанням завоювати Еліну...
ДІАНА: І ти... тоді ще... мене любив?
РІШАР: Звичайно, Діано.
ДІАНА: А зараз?
РІШАР: Зараз я кохаю Еліну, а Еліна кохає мене. Наше кохання доволі звичайне, просте.
Зблідла Діана ледве тягне голос:
ДІАНА: Господи, що я накоїла, що я накоїла?!
Різко хапає Рішара.
ДІАНА: Рішаре, благаю! Тепер, коли нам усе відомо, повернімося до початку!
РІШАР: Уже пізно. Уже надто пізно. До людини кнопка «перемотати назад» не застосовується.
ДІАНА: Неправда!
РІШАР: Реальність саме така: це те, чого вже не переграєш.
Рішар підводиться.
Вона незграбно кидається до нього, чіпляється за його руки.
ДІАНА: Рішаре, а що, як я принижуся до..?
РІШАР: Я слухаю?
ДІАНА: ...що попрошу тебе... повернутися?
РІШАР (вражений): Принизишся?
Стискає її зап’ястя.
РІШАР: Принизишся?! Хіба ти не бачиш, що саме це і згубило наші стосунки?
ДІАНА: Що, гордощі? Пиха? Так, я горда, дуже горда!
РІШАР (ніжно): Гордощі дуже заразні, Діано. Варто одному їх підхопити, як другий заражається миттю.
ДІАНА: Це моя помилка.
РІШАР: І знову пиха! Ні, це наша помилка, наша!
Повертає її до столика.
РІШАР: Прощавай, Діано. Поцілуй від мене свою матусю.
Діана низько похиляє голову, знеможена, переможена, достоту маріонетка, яку байдуже поклали на полицю.
ДІАНА: Рішаре, ти ж усвідомлюєш, що після цього мені залишається тільки одне... померти?
Рішар спочатку вагається, думає, як ліпше відповісти, однак не знаходиться з відповіддю і виходить із бару.
18. Ритуальна зала
Передпокій ритуальної зали.
Кілька безладно розставлених стільців.
Посередині сусіднього приміщення можна помітити тіло небіжчика. Через двері долинають дух ладану та солодкаві звуки органа.
Десь далеко й ледь чутно лунають дзвони церкви, знаменуючи похорон.
З’являється Родіка. Вона вся у чорному, дуже неприродна, почувається незручно. Не наважуючись увійти до ритуальної зали, вона зупиняється на порозі і стривожено роззирається.
Далі заходить Рішар, його обличчя виказує глибоке і щире горе.
Зауваживши зажуреного Рішара, Родіка кидається до нього і, не в силах стримати почуттів, хапає за руки.
Рішар вдячно приймає цей жест — так, ніби вони справді дуже близькі люди. Родіка плескає його по плечу, сторожко роззираючись довкола.
РОДІКА: Щось тоскно мені!
Рішар тепло дивиться на неї. Родіка підборіддям вказує на сусіднє приміщення.
РОДІКА: Вона там. Хочете побачити її?
РІШАР: Я не наважуюсь. Ще не можу...
РОДІКА: Сподіваюся, вона відійшла без страждань.
РІШАР (сердито): Ненавиджу ці дурниці, які можна почути на похоронах! «Відійшла без страждань»! О, так, то й ліпше! Але ж відійшла! А якщо вона і страждала, то чи страждатимемо ми через це дужче?
Родіка, зніяковівши, не знаходиться з відповіддю.