Тим часом заходить захекана Еліна.
ЕЛІНА: Мені не вдавалося припаркувати авто! Я дуже запізнилася?
РІШАР: Люба, пообіцяй, що завжди запізнюватимешся... зі смертю.
Вони цілуються.
Із сусіднього приміщення виходить Діана. Вона бліда, на обличчі біль. Тримається гідно, але помітно, що докладає до цього чималих зусиль. Подібна до великого лебедя — мовчазна, неквапна, — вона вражає.
Помітивши Рішара, Діана на мить зупиняється.
Рішар спершу хоче висловити їй співчуття, та відмовляється від цієї думки.
Вони дивляться одне на одного.
Тоді Рішар, схопившись, нахиляється до Еліни й Родіки.
РІШАР: Ходіть до зали, я підійду згодом!
ЕЛІНА: Я майже не знала її...
РОДІКА: Я прийшла тільки щоби підтримати вас із Еліною, я...
РІШАР (ніжно): Ходіть. Будь ласка.
Родіка й Еліна розуміють, що мають залишити Рішара наодинці з Діаною, і тихо виходять.
Рішар і Діана спочатку мовчки переглядаються.
РІШАР: Як почуваєшся?
ДІАНА: Дуже бракує мами, та зрештою звикну до цього.
РІШАР: Я її дуже любив...
ДІАНА: Ти її завоював. Вона тебе просто обожнювала. Усі ці роки уявляла, що ти приходиш заради неї, що гарно вбираєшся тільки для неї... Сама ж вона точно чепурилася заради тебе — кокетувала, хотіла бути чарівною, подобатися тобі... Робила все те, чого не робила я.
Вона замовкає, засмучена.
РІШАР: А тепер скажи правду: як ти почуваєшся?
ДІАНА: Добре. Добре, як ніколи.
Рішар, скривившись, показує, що не вірить. Діана це бачить і усміхається.
ДІАНА: А ви з дружиною хотіли би бачити мене знищеною?
РІШАР (сконфужено): Чого ти...
ДІАНА: Звичайно.
РІШАР: Та ні...
ДІАНА: Так, так! Діана зробила нам стільки зла — хай тепер платить за це. Правда ж? Хто не хапався за дитячу думку, буцімто справедливість існує? Справедливість, вплетена у канву світу, який одного дня розірве ланцюги, покарає негідників і винагородить усіх достойників!
Вона регоче. Рішар дивиться на неї із подивом.
ДІАНА: Хто добрий? Хто поганий? Та немає ні добрих, ні поганих, є лише погані й добрі вчинки, а поміж ними метушаться люди.
РІШАР (марно намагаючись її заспокоїти): Слухай, Діано...
ДІАНА: Мені кортіло покарати тебе за те, що залишив мене — і я помстилася! Що в результаті? Ти щасливий. Еліна щаслива.
Вона знесилено сідає на стілець.
Зворушений Рішар сідає поруч.
РІШАР: Це тектоніка почуттів.
ДІАНА: Прошу?
РІШАР: Тектоніка. Одного вечора ми говорили про це, пам’ятаєш? Почуття зміщуються, як плити, з яких складається земна кора. Коли вони рухаються, континенти труться одне об одного, спричинюючи цунамі, виверження вулканів і землетрусів... Саме це ми нині й переживаємо.
ДІАНА: Своєю пихою, своєю квапливістю я зрушила плити і спричинила катастрофу.
РІШАР (бере її за руку): Ось так. Усе скінчилося. Тепер можна жити спокійно.
ДІАНА: Ні, Рішаре, плити нібито заклякли на поверхні, але причина їх зіткнень досі існує — це полум’я, що піднімається із глибин, радіоактивне проміння, невпинне горіння... (Роздратовано.) Навіть якби я відмовилася від емоцій, усе одно відчувала б це. Адже в мене є серце...
Далі вона таким тоном продовжувати не наважується і різко відкидає голову назад.
ДІАНА: Я тебе не кохала.
РІШАР: Ти — що?
ДІАНА: Не кохала тебе. Або ж кохала недостатньо сильно. Насправді я постійно нібито змагалася з тобою. (Після паузи.) Рішаре, я діяла, як чоловік — певно, тому, що не хотіла перетворитися на жінку-дівчинку на кшталт власної матері; а може, мені бракувало батька; а може, у професійному житті я постійно мусила конкурувати з чоловіками. Хтозна... Та чоловіків треба любити, а не перемагати. Авжеж, моя кар’єра — суцільні перемоги, однак у особистому житті... (Зболено.) Еліну ти любиш, як не любив нікого іншого, ти отримав справжню, щиру дружину. Чому? Бо до кохання не можна дістатися, оминувши приниження. Я принизила вас обох — тебе, її... Через мене ви були осоромлені, кожному з вас довелося знову дряпатися нагору — а нагорі ви зрозуміли, що вже не можете жити одне без одного... І вам дозволили кохати.
Вона зітхає із ностальгією.
ДІАНА: А я — калічна, нездатна на почуття, бо нічого в цьому не тямлю...
РІШАР: Помиляєшся. Ти ж зуміла любити маму.
ДІАНА: Маму? Жінку-дівчинку, жінку-пташку, цілковиту протилежність усього того, що я ціную в житті...