РІШАР: І все ж ти любила її, навіть якщо часом вона була до тебе несправедлива...
ДІАНА: ...навіть коли закидала мені те, що я не народилася хлопчиком. (Зі сльозами на очах.) Мамо, моє єдине кохання, єдине справжнє кохання... глибоке, безтямне кохання...
Помітивши її тремтіння, Рішар кладе руку їй на плече. Діана опускається щокою на його долоню.
ДІАНА: Хотіла б я спробувати з тобою...
РІШАР: Що, перепрошую?
ДІАНА: Подарувати тобі таку любов. Глибоку, безтямну...
РІШАР (збентежено): Діано, я ж уже пояснював тобі — час не повернеш назад.
ДІАНА: А я не про це кажу.
РІШАР (так само): І Еліну я не залишу.
ДІАНА: Я не про це кажу.
РІШАР: Ми їдемо. Житимемо за кордоном.
ДІАНА: Мені це відомо. Я не про це кажу.
РІШАР: Ми з тобою, напевно, вже не побачимося ніколи.
ДІАНА: Мені це відомо. Я не про це кажу.
Рішар здивований.
РІШАР: А про що?
ДІАНА: Просто кажу, що хочу і далі кохати тебе. Чи радше почати любити тебе по-справжньому.
РІШАР: І що це по-твоєму означає?
ДІАНА: Я хочу, щоб ти був щасливий.
Вони певний час мовчать.
Знічений Рішар ніяк не добере слів.
ДІАНА: Ти щасливий з Еліною?
РІШАР: Так.
ДІАНА: Тоді я також щаслива.
Повертається Еліна. Вона не приховує подиву, побачивши, як Рішар і Діана сидять дружно поруч.
ЕЛІНА: Рішаре, усе гаразд?
РІШАР: Усе гаразд.
ЕЛІНА: Ти... йдеш?
Стривожена Еліна квапить його залишити свою суперницю.
Діана спокійно дивиться на Рішара, показуючи, що вона його відпускає.
ДІАНА: Іди. Іди!
Легким рухом вона ніби повертає його дружині. Чи вона грає величну сцену прощання, сподіваючись залишити за собою вигідну роль? Чи вона справді щира?
Збентежений Рішар іде до зали.
Останньої миті, перш ніж зникнути, він обертається і зворушено, голосом, який тремтить, мовить:
РІШАР: Я кохаю тебе, Діано.
ДІАНА: І я кохаю тебе, Рішаре.
РІШАР: Нарешті?
ДІАНА: Нарешті...
Щодо «тектоніки»
Поети, стикаючись із почуттями, нерідко вдаються до географії: вони хочуть чи то за щось зачепитися, чи то, навпаки, загубитися. Так, після Античності, коли вони називали річки «Забуттям» і шукали едемський сад, у XVII столітті поети накреслили карту Країни Ніжності — план, за яким кожен галантний кавалер міг дізнатися, де шукати свою даму серця в Краю Кохання, що омивається хвилями небезпечного і каламутного Моря Пристрастей.
Нині географія зазнала змін; заграючи радше з історією, аніж із описом краєвиду, вона теперішнє пояснює минулим, а непорушне — рухом, і висловлює припущення, що під ілюзорною твердю никають рушійні сили. На думку німецького науковця Альфреда Веґенера, явище «тектоніки плит» (іншими словами — дрейфу континентів) найліпше змальовує геологічні структури і наслідки їхніх зсувів. Тверді плити, з яких складається поверхня Землі, рухаються, пересуваються під дією мантії астеносфери; саме ці рухи породжують рельєф, моря, землетруси, виверження вулканів, цунамі тощо.
Ця теорія здається мені чудовою метафорою нашої суб’єктивності. Станові, в якому перебувають наші почуття нині, загрожує потужний двигун — несвідома, пластична, рухлива психіка, що постійно змінюється. Варто якомусь одному почуттю трошечки зрушити з місця — і під ударом опиняється все, запускається процес змін — і катастрофи неминучі.
Ідилічній карті Країни Ніжності, складеній мадемуазель де Скюдері, де можна поплавати річкою Прихильності, спершу скупавшись у джерелі Поваги, а потім навідавшись до селища Любовної записки, я волію шалену тектоніку почуттів — рухливу, динамічну, що завжди загрожує нещасним випадком, де правила й лад не існують, де будь-який спокій є лише видимим, де життя без упину будує й руйнує.
Е.-Е. Ш.