РІШАР: Усе змінюється. Весь час, щодня. І лише ви не в змозі прийняти це.
МАДАМ ПОММЕРЕ: Та-та-та! Я не збираюся занурюватися з вами у суперечку — не той у вас рівень.
Він вибухає сміхом перед таким неприхованим нахабством.
РІШАР: Схиляюся перед вами, мадам.
МАДАМ ПОММЕРЕ: До зустрічі.
РІШАР: До зустрічі, чарівна пані!
Чи то грайливо, чи то галантно він цілує їй руку. Мадам Поммере, підбадьорена такими щасливими стосунками з чарівним зятем, пирскає, перш ніж ушитися геть.
Рішар вибирає кілька газет і простягає Діані.
РІШАР: Тримай, це твої.
ДІАНА: Дякую.
Сідають читати.
Рішар цілковито занурюється у зміст шпальт, Діана ж тим часом нудьгує.
ДІАНА: Рішаре, ти серйозно казав, що «все змінюється весь час»?
РІШАР (слухаючи її впіввуха): З твоєю матінкою я нечасто буваю серйозним. А що?
ДІАНА: «Усе змінюється весь час, щодня». Ти справді так думаєш?
РІШАР: Безперечно!
ДІАНА: Як би я хотіла, щоб це було не так!
До цієї миті Рішар, захопившись читанням, не вважав за потрібне відповідати; однак почувши останні слова Діани, він обернувся до неї і помітив похмурий вираз її обличчя.
РІШАР: Що вже сталося?
ДІАНА: Рішаре, я давно хочу зізнатись тобі...
Пауза. Він хвилюється.
РІШАР: І? Що далі?
ДІАНА (розсміявшись, уникає відповідати): Та ні, нічого, даруй! Ліпше мені помовчати б ...
РІШАР: Діано, це було перше, про що ми домовилися: про все одне одному розповідати.
Він з явним чоловічим авторитетом, узявши її за руки, примушує підкоритися; Діана збентежена й має слухатися Рішара. Аби набратися сміливості, вона відходить від нього, похиляє голову і починає зміненим від хвилювання голосом:
ДІАНА: Ти помітив у мені зміни?
Рішар на неї дивиться і не відповідає.
Пауза.
Діана тремтить.
ДІАНА: Таки помітив...
РІШАР (стривожено): Про що ти кажеш?
ДІАНА: Авжеж, помітив! Ти зауважив, що іноді я позіхаю, коли ми читаємо поруч. Що я вже не біжу, як раніше, назустріч, коли ми не бачилися кілька годин. Що вже не роблю тобі боляче, як обіймаю. Що спокійно переживаю твої поїздки у справах, які розлучають нас...
Він приголомшено дивиться на неї; якби він не сидів у цю мить, то, напевно, впав би.
Діана ж не помічає болю, якого завдає Рішарові. Навпаки, його мовчання вона трактує як відсутність аргументів для спростування; моментально розлютившись, вона веде далі:
ДІАНА: Спершу я вимагала, щоби ми залишалися самі удвох; потім ми стали виходити в місто, раз на тиждень, раз на два вечори, — а тепер я в захваті від того, що ми вечеряємо у друзів. Ти це помітив?
Напружена лунка пауза. Рішар полотніє, достоту небіжчик. Вона ж відчайдушно тисне далі.
ДІАНА: Я вже не наполягаю на тому, щоби ми проводили разом всі ночі. Легкий нежить, важка для травлення страва, дрібка роботи, незначна втома — будь-що годиться, аби попросити тебе переночувати у себе вдома.
Вона уважно дивиться на нього. А він, спітнівши, збліднувши, вирячивши очі, не ладен поворушитись.
ДІАНА: Ти помітив, що я вже не така весела? Я втратила апетит, я не п’ю, їм лише тому, що так треба, сплю дуже мало. Чому мене так часто вабить самота? Уночі я запитую себе: чи це справді він? Чи це справді я? Він змінився? Начебто ні. Менше звертає уваги на мене? Таж ні! Отже, змінилася я. Що ж сталося? Звісна річ, це тільки симптоми — але симптоми чого?
Вона, виснажена й знервована, замовкає.
Зворушений Рішар підводиться, підходить до Діани, бере її за руку, підносить руку до вуст і пристрасно цілує; потім знесилено падає до її ніг.
РІШАР (розпачливо): Обожнюю тебе...
ДІАНА: Що, перепрошую?!
РІШАР: Обожнюю тебе, Діано, люблю тебе дедалі дужче!
Вона червоніє, сподіваючись на продовження цієї преамбули: невже вона помилилася?
ДІАНА: Як? Після того, що я сказала?
РІШАР (захоплено): Ти виняткова жінка!
ДІАНА: Прошу?!
РІШАР (зі сльозами на очах): Ти вища за інших!
ДІАНА: Що?
РІШАР: Я на тебе не заслуговую. До речі, саме так я завжди й вважав.
Він підводиться і, ніби проти своєї волі, продовжує глухо:
РІШАР: Так. Твоя правда.
ДІАНА: Себто?
РІШАР: Твоя правда...
ДІАНА: Про що ти? Я ж нічого такого не сказала!