Выбрать главу

РОДІКА: Ну ось. Я сказала все, що знала.

ДІАНА: Дякую дуже! Спасибі, мадам Ніколеску!

Родіці Ніколеску під п’ятдесят, у неї вже зів’ялі обличчя і тіло, однак вбирається вона сексуально; Родіка розминає ноги, потягується, запалює цигарку так, ніби хоче насититися киснем.

РОДІКА: Гадаєте, вам це стане в пригоді?

Діана складає теки до свого портфелю.

ДІАНА: Щойно завершу писати звіт, спробую розворушити парламент, аби ми могли поліпшити ваше життя. Я вам це обіцяю!

Діана помічає юнку на протилежному тротуарі.

РОДІКА: Ви така поважна особа, депутатка, у вас є серйозна посада, робота, обов’язки — і раптом ви цікавитеся нами. Навіщо це вам?

ДІАНА: Коли я завершила навчання, то була мало не єдиною жінкою серед чоловіків. І тоді я пообіцяла собі, що, коли досягну успіху в політиці, обов’язково працюватиму над вирішенням проблем жінок.

РОДІКА: Проблеми жінок — це зрозуміло. Але повії?!

ДІАНА: Якщо з ними обходяться так погано — то хіба це не тому, що вони жінки?

РОДІКА: А у вашій родині не було когось... ну, когось, хто...

ДІАНА (із подивом): Ні.

РОДІКА: Скажімо, сестра або... мати...

ДІАНА (усміхнувшись): Та ні! До речі, моя матінка, певно, була б шокована, якби дізналася, що я сама попросила собі це завдання!

РОДІКА: Отже, ви людина дуже широких поглядів.

ДІАНА: Аж ніяк! Я просто виконую свою роботу. Як ви гадаєте: чи може лікар відмовити пацієнтові в обслуговуванні залежно від того, як останній використовує своє тіло?

РОДІКА: І таке буває.

ДІАНА: Ні! Тільки не фахівець, тільки не гуманіст, який вірить у свій обов’язок! Навіть якщо проституція нам огидна, не можна робити вигляду, буцімто її не існує.

Тільки Діана збирається запитати, хто та дівчина під неоновою вивіскою, як Родіка уриває її зауваженням:

РОДІКА: От бачите, вам це огидно!

ДІАНА: Про що ви?

РОДІКА: Про повій.

ДІАНА: Звісна річ, мені це не до вподоби! А вам хіба ні?

РОДІКА (хитає головою): А що я? Це ж моє життя. Звісно, що мені це не в кайф!

ДІАНА: Не має значення, у кайф мені довколишній світ чи не в кайф — я приймаю його таким, який він є, і засукаю рукави. Я не вірю в те, що людей можна змінити — ще менше в доцільність цих змін; ба гірше — я остерігаюсь політиканів, які претендують робити це: саме такі обертаються на диктаторів. Ні я, ні ви, мадам Ніколеску, не в змозі реформувати все людство! Однак ми можемо поліпшити закони, зробити їх менш лицемірними. Я пишу цей звіт лише для того, аби переконатися, що ваші права, ваше здоров’я і вашу гідність не зневажають.

РОДІКА: Що ж, тоді — бінго! Коли не боїтеся брудної роботи, то ви потрапили до потрібного місця!

Діана вказує на вродливу юнку — таку витончену, рафіновану, але з понуреним поглядом.

ДІАНА: Хто вона?

РОДІКА: Оця? Одна бідолаха!

ДІАНА: А більше?

РОДІКА (зневажливо): Її тут «інтелектуалкою» кличуть. Повія, яка годинами може читати напам’ять вірші! Уявляєте, як це корисно у нашій роботі?

ДІАНА: Давно не бачила такої вроди.

РОДІКА (похмуро): Справді? Ви думаєте, як і решта клієнтів!

ДІАНА: Яка ж вона сумна...

РОДІКА: І добре! Хоч щось від неї відштовхує...

ДІАНА (замислено): Представите нас?

РОДІКА (здивовано): «Представити»? (Знизує плечима.) Гей, Еліно! Ходи сюди. Ходи сюди, Еліно! Хутчіш!

Дівчина й оком не веде.

Родіка й Діана підходять до неї.

РОДІКА: Представляю тобі мадам Поммере, депутатку, вона про нас пише звіт, аби політики потім поліпшили нам життя. Привітайся з нею!

ЕЛІНА (байдуже): Доброго вечора, мадам.

ДІАНА: Доброго вечора.

Діана марно намагається спіймати погляд Еліни.

РОДІКА: Я сказала, що ти знаєшся на віршах. Стільки віршів знати напам’ять! А вивчила ти їх у Румунії.

Еліна стоїть з таким самим байдужим виглядом.

РОДІКА: Покажи їй!

ЕЛІНА: Я втомлена.

РОДІКА: Слухай, ти, мерзото, ану покажи швиденько, щоби вона розуміла, що в Румунії є і такі, як ти!

ЕЛІНА: Я живу не в Румунії.

РОДІКА: Ах ти ж тупа корово! Буде ж добре, якщо одна з нас покаже, що теж знається на культурі. Це лише допоможе справі.

ЕЛІНА: Я — стомлена!

РОДІКА: Яка ж ти вперта! (До Діани.) Вибачте їй, мадам. Коли вона тільки пішла до університету в Бухаресті вивчати літературу, якісь «добрі люди» запропонували їй взяти участь у програмі о-пер у Франції, пообіцявши, буцімто вона зможе вступити тут до університету, відкрити для себе Париж, книгарні, бібліотеки, театри... Та щойно вона спустилася з літака, її зґвалтували, побили, відібрали документи та виставили на тротуар. Класика!