ДІАНА (обурено): Треба скласти заяву!
Еліна ще нижче опускає голову. Родіка відповідає за неї:
РОДІКА: Як скласти заяву, коли в тебе немає документів? Коли ти — нелегал? Коли усвідомлюєш, що, коли про це дізнаються, то виконають погрози?
ДІАНА: Які погрози?
РОДІКА: Привезти до Франції її молодшу сестричку і також поставити на тротуар! Класика!
Еліна, почувши це, робить різкий рух, що виказує її пригнічений стан, та миттю опановує себе і абстрагується від дійсності.
Діані ця історія припадає до серця.
ДІАНА: Це просто жахливо! Я докладу всіх зусиль, аби вам допомогти! Мій звіт буде дуже красномовним, я донесу його до всіх, послідовно, крок за кроком, від комісії до комісії, він потрапить до кулуарів Національної асамблеї — і я не заспокоюся, поки не примушу їх до реформи, до поліпшення!.. І повірте мені: це не хвастощі і не передвиборчі обіцянки!
РОДІКА: О, я вам вірю! Дякую, мадам!
ДІАНА (обернувшись до юнки): Я дуже співчуваю вам, Еліно, і хоча в цю мить це нічого не може змінити, знайте — я з вами!
Еліна ж ніби не чує її.
Діана не намагається достукатися до неї і збирається йти.
Та щойно вона робить кілька кроків, як Еліна спиняє її.
ЕЛІНА: Заждіть! Я прочитаю вам вірші.
РОДІКА (роздратовано): Еліно, уже не треба! Та й пізно вже для поезії!
Діана усміхається Еліні та схвильовано каже:
ДІАНА: Із задоволенням послухаю!
ЕЛІНА: Це вірш Шарля Бодлера. Я вивчила його вже тут.
Еліна, обернувшись обличчям до світла, починає декламувати.
ЕЛІНА:
Якщо ви стрінете в химерному убранні
Її — скрадається на вулиці безславній
Підбитим голубом, що гнеться від картань,
Підбори збиті тягне поміж калабань.
Не кидайте, панове, ні кляття, ні сміття
В лице нечистій нарум’яненій — не смійте:
Богиня Голодівка в зимні вечори
Звеліла підкидать спідницю догори.
Мандрьоха ця — то все моє багатство нині,
Коштовність, перла, і царівна, й герцогиня,
В її обіймах колисання пойняло,
І відживили руки серденько теплом.
І осяйна, чиста, неначе мадонна, Еліна дочитує вірші зі сльозами на очах.
Діана не відводить від неї схвильованих очей.
3. У Діани
Рішар у вечірньому вбранні, елегантний, похмурий, спокусливий ввалюється до вітальні Діани з пляшкою шампанського та бере два бокали.
РІШАР (до куліс): Шампанське!
ДІАНА (з-за куліс): Шампанське?
РІШАР: Так, шампанське!
ДІАНА (з-за куліс): Є привід?
РІШАР: Перш ніж піти до ресторану, маємо відсвяткувати!
Він натискає на кнопку — і лунає музика, південноамериканський джаз, і Рішар робить кілька танцювальних па. Він чуттєво, з хуліганською грацією кружляє у танці.
ДІАНА (заходить): Що ми святкуємо?
Вона має просто неперевершений вигляд.
Рішар, не відводячи від неї захопленого погляду, наближається, вигинаючись, і простягає бокал.
РІШАР: Чесність!
Вона вишуканим рухом бере бокал.
РІШАР: Цими бульбашками ми ховаємо нетривалі почуття, що єднали нас.
ДІАНА: За наші ілюзії!
РІШАР: За втрачені ілюзії!
Вони цокаються.
У їхніх взаєминах є щось сухе, силуване.
Зробивши ковток, Діана сідає на бильце фотеля.
ДІАНА: Ти думав колись про це? Як ми житимемо, якщо кохання в одному з нас згасне, а в другому ще іскритиме?..
РІШАР (сміється): О, це буде непросто!..
ДІАНА: Тільки уяви — твоє кохання триватиме довше за моє...
РІШАР: Жах!
ДІАНА: Чи навпаки...
РІШАР (сміється ще гучніше): Трагедія!
ДІАНА: А й справді, трагедія...
Рішар, захопившись музикою, підхоплює Діану і запрошує її до танцю. Вони лише вдають, ніби танцюють, але їхні спільні рухи дають зрозуміти, що кохатися їм було добре і спогад про це ще не залишив їхні тіла.
ДІАНА: А в кому з нас кохання померло швидше?
Рішар мовчки робить кілька па, потім, ніби пірнаючи стрімголов у воду, кидає: