_______________
МОНОЛОГ БЕЗСМЕРТНОГО АКТОРА
Вибрався з театром на гастроль.
А в аеропорту, як завжди, — нелітна погода.
Залітаю в буфет. А там — культурна молодь.
Конєшно, впізнали. Конєшно, приємно.
Тягнуть попід руки до стопки. Бо люблять театр. Наш.
Я пручаюсь, але не дуже. Бо люблю молодь. Нашу.
— Хлопці! Ставлю сам! — речу.
— Ні в жисть! — скандують.
Перший тост, конешно, за мене.
Другий, конєшно, за женщин.
Потім пішло «на «біс».
— Покажіть перевтілення! — просять.
—Сипо-кійно! — речу. — Закусюйте, хлопці. Бо усі перевтелющимось...
І наврочив.
Прокидаюсь, бо дюдя. Холодно, як на Полюсі.
Софіти світять. Що за мізансцена?
Кліп сюди. Кліп туди.
Зліва лежать мужчини. Голі.
Справа лежать женщини. Голі.
Посередині лежу я. Геть голий. Лише на нозі номерочок теліпається.
Лап попід себе. Мармур!
Слава богу, думаю, уже живим акторам пам'ятники ставлять!
Ні! Щось не те. Господи, куди ж це я залетів?
Сипо-кійної Оно віконце. Заґратоване,
Що у віконці?
Человєк при берданці.
— Любєзний! — тарабаню в шибку. — Випусти мене звідси. Бо ввечері мені тре грать п'єсу. На моральну тему.
Человєк обертається. Руку до лоба дере. Ружжо падає. Человєк падає.
Нервенний...
Що діяти?
Відкручую з ноги паперочок. Підношу до очей і читаю:
«Номер сімнадцятий. Труп неопознаний».
Сипо-кійио! Я в морзі. Гутен морген!
І сам, конєшно, від страху, від отих голих мертвих тіл втратив свідомість.
Така драма. Затим трагедія. На профкомі мене розбирали.
Тільки один заступився. Він у нашому театрі подлєцов грає.
— Безобразіє! — виступив. — Живого актора в трупарню засунули!
Конєшно, зразу вліз режисер. З ремаркою, дракон!
— Живого? — говорить. — Ха-ха! П'яного в смерть. Ще й підмерзлого. Його як мамонта, — каже, — в сугробі знайшли! Діждалися нарешті, — каже, — безсмертного актора!
Отакий, товаришочки, водевіль зіграв,
— Добре, що не в ящик.
______________
ДВОЄ В БАРІ, ЯКИЙ НЕ ВІДВІДУВАВ ХЕМІНГУЕЙ
Двоє дядьків, видублених вітрами і сонцем, зайшли до бару субтропічного пансіонату «Колгоспний аграрій»,
«Селяни», — визначив бармен. Але нічим не виказав свого подиву.
Селяни вперлися на почесні місця за стойкою. Якраз навпроти бармена.
— Добре сідало, — сказав русяво-сивий, фундаментально вмощуючись на гвинтовому сидінні.
— Ти схожий на орла, дорогий, — схвалив чорняво-сивий.
— Може, на курку?
— Як мінімум, на бойового кочета, дорогий.
— Ти втішив мене, Іраклію, — сказав русяво-сивий.
— Твоя втіха — моя втіха, Остапе, — відповів чорняво-сивий, виконавши оберт на сідальному механізмі.
— Закусимо, Іраклію?
— Ти читаєш мої думки, Остапе.
— Поруч із пансіонатом функціонує їдальня, — повідомив бармен.
— Я поважаю їдальні, які функціонують, — сказав Остап.
— Чудова їдальня, — сказав Іраклій,
— Особливо мухи, — сказав Остап.
— Чудові мухи, — підтримав Іраклій.
— І черга, — сказав Остап.
— Чудова черга, — потвердив Іраклій.
— Як на елеваторі, — сказав Остап.
— На елеваторі менша, — заявив Іраклій.
— Там і мухи менші, — сказав Остап.
— Там не мухи, а якісь ліліпути, — погодився Іраклій.
— Інша справа в їдальні.
— Ніякого порівняння, дорогий!
— Ви з нашого пансіонату? — поцікавився бармен.
— Ти з нашого пансіонату, Остапе? — поцікавився Іраклій.
— У мене є деякі підстави позитивно відповісти на твоє питання, Іраклію.
— Я вірю, тобі, дорогий, як собі.
— Ти порадував моє серце, Іраклію.
— Ми з нашого пансіонату, — повідомив бармена чорняво-сивий.
— Хіба ми не схожі на завсідників «Колгоспного аграрія»? — спитав русяво-сивий.
— Серпень — не сезон для селян, — ухильно відповів бармен.
— Кому потрібен цей серпень? — підтримав Іраклій.
— Моє тіло проситься в лютий, — сказав Остап.
— Грудень теж має свої принади, дорогий.
— Тільки лютий! — затявся Остап.
— У лютому фрукти, — згадав Іраклій.
— Навіть сухофрукти, — сказав Остап.
— Саме їх я мав на увазі, дорогий.