— Наші бігають. Бо розуміють всю відповідальність. А їхні не розуміють. Ліниво відбирають м'яч...
— Їхні возяться з м'ячем... Я вже нарахував сім передач... Таке враження, ніби їхні буквально хочуть завести м'яч у сітку... Ніхто не б'є... Догралися! Буквально завели м'яч у нашу сітку... Гм... Все-таки великі майстри не нашого футболу...
— Час іде. Наші бігають. Ще можна відігратися. А як відіграються, — напевне заб'ють переможний гол...
— Увага! Вітьок Кажан залишає за спиною всіх захисників. Удар! Го-о-ол!
Розплющую очі. Дивлюся повтор радісного моменту. Вітьок справді прогулювався за спиною всіх захисників. Явне положення поза грою. Суддя напнувся, як дирижабль, — свистить. Боковий арбітр відчайдушно вимахує білим прапорцем, ніби збирається негайно здатися в полон. Але Вітьок Кажан нічого не бачить і не чує. Мчить просто на воротаря і лупить у нього зі страшною силою. Воротар рятується від смертельного удару, стрибнувши за штангу.
— На жаль, офсайд... — каже коментатор.
Суддя жестами показує Вітьку — положення поза грою. Кажан показує судді на голову. Суддя показує Кажану жовту картку. Кажан показує судді... Суддя показує Кажану — з поля!
Заплющую очі. Слухаю, слухаю...
— А-я-яй! Кажана усунули з поля. Не стримався великий майстер... Гра триває... Але мало часу... Важко щось вдіяти... Десятий рік не можуть пробитися крізь відбіркові ігри великі майстри нашого футболу... Звучить фінальна сирена... Футболісти знімають футболки... Тренер знімає капелюха... Тренера теж знімають...
Вимикаю телевізор. Сиджу із заплющеними очима. А в плоті і крові моїй бринять безсмертні знахідки — «великий майстер» і «го-о-л». «Го-о-ла» нема. «Великі майстри» є. На біса майстрам той «го-о-л», коли вони і без нього великі?
_________________
НІЧОГО ПОГАНОГО НЕ СКАЖУ
— Вибачте, жодного негативного слова про моїх колег ви не почуєте. Тим паче, що йдеться про висування. Хай ви згори, хай складете думку, що я ліберал, але заявляю категорично: всі мої колеги — люди високого польоту. І варяги нам не потрібні. «Чому я не сокіл?» — формулює питання народна мудрість. Тому, відповідаю я, що людська заздрість обтяла крила не одному соколу, який міг ширяти у вищих сферах...
— Мукузанський? Орел. Енергійний, компетентний, компанійський. І от поширили плітку, що він випиває. А хто з нас не випиває? Я перший підняв бокал шампанського за перевиконання плану, хоч на робочому місці такі акції заборонені. Підняв за нові успіхи, а Мукузанський вибив келих у мене з рук. Вибив у падінні, головою, як форвард. Сміху було! Мабуть, устиг в інших відділах товаришів поздоровити. Я поклав Мукузанського в таксі і відвіз додому, щоб зайві балачки не плодилися. Отож голосую за нього, як кажуть, обома руками...
— Дорфманчук? Чудова людина. Роботу веде, як по нотах. Акуратист. А тихий — мухи не зачепить. А на тихих, як відомо, їздять. Одному допоміг, другого пристроїв, третьому протекцію склав. Якби ми всі так своїх родичів любили! Отож голосую за нього, як кажуть, обома руками...
— Пляспігальська? Вулкан ідей. Пам'ятаєте репліку Шекспіра: «О жеищини, нікчемність вам ім'я! » Так от при всій повазі до цього популярного автора, я категорично проти подібних узагальнень. Ми затискаємо жінок не там, де треба. У тої ж Пляспігальської інтелекту більше, ніж у дюжини мислителів нашої установи. До того ж вона демократична, особливо до молоді. Чоловік у неї геолог, їздить, знаєте. Вусатого Аполлона з лабораторії бачили? А патлатого Нарциса з техбюро? Якось Пляспігальська вкупі з ними до мене серед ночі заявилася. «Працювати так працювати, а гуляти так гуляти!» — каже. Вулкан-баба! Отож голосую за неї, як кажуть, обома руками...
— Юрчишин? Талант! І головне — з кожним поділиться всім, що має. У нас, знаєте, є звичка розповсюдженим дефіцитом хвалитися. Він не з таких. Учора два блоки американських сигарет товаришам роздав. У нього дід у Канаді, мабуть, посилочки підкидає...
— Черепахін? Сокіл! Коршун! Гриф! Папку з грифом «Секретно» посіяв. Але не в цьому суть. Такого хоч сьогодні у міністри. Найважчу справу витягне. А як захищає свої ідеї! Двічі на колишнього шефа з кулаками кидався. Галасливий, кажуть. А хто з нас не кричить? Візьміть хоча б мене. На дружину сьогодні накричав, сніданок довго готувала. «Вибач, — кричу на дружину, — я не Черепахін, не маю такої звички — на роботу запізнюватись!» Отож голосую за нього, як кажуть, обома руками...